Chapter Text
I
Бувало, він не чув нічого, окрім гавкання собак. Наче зграя вічно голодних псів засіла в його хаті та брехала своїми надірваними собачими голосами без перестанку, з ранку й до ночі. Сімейка, що готова роздерти один одного на шмаття, а його зіжрати найпершим.
Коли йому набридало гризтися, коли це все вже не мало сенсу, бо один проти зграї не піде, один же в полі не воїн, він тікав. Наче від цього залежало його життя, наче якщо він не зробить цього зараз, то впаде мертвий посеред цього двору.
Не йшов — біг — по витоптаній роками стежині, по вивченому з малечку шляху. Усе, аби подалі від цього будинку, цих задушливих низьких потолків, тяжкого підвального запаху. Тут різке сильне повітря рвало йому груди, не давало правильно вдихнути й різало легені. Він не міг надихатися в його сухості. Пилюка підіймалася з-під його ніг, коли він ступав по рудій дорозі попід їхнім полем, черевики грузли в ріллі й дерлися об суху землю. Поля простягалися на десятки кілометрів, зелені пишні моря розливалися навколо. Куди не глянь — усі засаджені різноманітними зерновими. Гострі колоски пшениці лоскотали його долоні, а ще тоненьке просо пестило пальці. Білими хмаринками в зелених кущах квітла гречка. Соняшники крутили свої голови за ним, проводжали й вели кожного посіву як давні друзі. Самотність втішала його зараз. Але в самому розпалі жнива, і де-не-де гули тракторні жниварки, на більших нивах пощастить побачити новенький комбайн. Звуки грубі й набридливі насміхаючись нагадували йому про роботу, що чекає на нього як тільки нога його знову ступить на хатній поріг. Ображеним дитячим поглядом він обводив машини, що повзали по полю, як великі жуки, і впевнено з’їдали весь урожай. Зневажливо хмикнувши, пішов він швидше, не озираючись більше на галасливих бездушних женців.
Щораз здавалося йому наче він біг годину, не менше, так боліло йому в боку, у роті пересихало й у голові паморочилося. На ділі до вигону було лишень десять хвилин його швидкою ходу. Він бігом піднявся пагорбом ще вище, до інших полів і маленьких приватних земельних участків, оминаючи поодиноко прив’язаних кіз і корів.
Заскочив на саму гору спеціально, аби степовий вітер нарешті зламав його, вдарив наче тополю посеред посадки і він упав у високу траву, задихаючись. Земля все ще трохи прохолодна після дощу, але сонце впевнено й поступово прогрівало її крізь розплетені зелені коси, що свіжими хвилями розсипалися на ній.
Намацав голову руками і зрозумів, що загубив капелюха по дорозі. Шкода було, звісно, хоч то був і звичайнісінький крислатий бриль із житньої соломи, але ж то він сам плів. На робочі штани до колін поначіплялися реп’яхи. Волосся чорняве, наче вороняче крило, було скуйовджене, ще й все у сухій траві. Він провів по ньому рукою, потягнув і розкуйовдив ще більше.
Небо голубе і глибоке, неначе вся вода світу і справді відбилася в ньому. Йому в це не якось не вірилося. Хоча очі його василькові так само вливалися у те безмежжя. Він усе лежав і намагався віддихатись, топився в тій блакиті й жодної хмаринки не пропливало поруч, аби допомогти йому. Злість і образа тихо відходили, із кожним зірваним видихом розчинялися в гарячому сухому повітрі. Легені перестали надриватися і вже спокійно надувалися пильним киснем.
Серпневе сонце ще не збиралося заходити, досі сильне і ясне, воно палило хлопчаче обличчя, вкривало його рум’янцем і гріло втомлені кістки. Пити хотілося страшенно наче не прохолодна ковила обіймала його, а розпечена пустеля засипала його своїми пісками. Біляві, майже сиві її хвостики щось шепотіли йому на вухо, співали свою народну пісню, хвилями передавали її далі й далі, заспокоювали його молоду розтривожену душу.
Сівши, він вирвав тоненький молодий колосок костриці й потягнув до рота. Свіжий гіркуватий сік звично розтікся язиком. Раптово щось сильне і м’яке торкнулося його шиї і Ванслер засміявся, викручуючись мов вуж на сковорідці.
— Лоскотно ж! — тихо пискнув він.
— По-іншому не вмію, — озвався пустотливо шепіт із трави. Холодні пальці стискали загривок і тоненьку шию ззаду від чого Ванслер потихеньку розтанув. Вони ж бережно струсили з голови траву й поправили трошки кручені пасма.
— Вдома знову чорті-шо робиться, — випередив він питання, що витало у повітрі. — Мені це вже в печінках стоїть. Колись я кину все й поїду від них.
— Трохи станеш на ноги й обов’язково поїдеш, — втішав голос, блукаючи його волосся.
Ванслер відхилився назад, обпираючись, відчуваючи його ледь живий дотик.
— Ти знаєш, у мене ж ідей хоч греблю гати. Може в музику пішов би… Звісно, мені ще вчитися і вчитися, але… Це ж не безнадійно. Аби тільки вибратися звідси.
Ванслер почув рух повітря в плечах і оцінив це як кивок. Він гмикнув, зірвав гілочку споришу й заходився гратися нею в руках, зосередивши погляд на маленькому листячку.
— Там нижче, аж за струмком, під городами є луки. Пішли колись туди. Там квітів багато. А то тут ковила одна.
— Не сказав би. Я тут і ромашки бачив, і звіробій, фіалки всякі, волошки…
— Брешеш, я тут уже все облазив, а от волошок точно не бачив, — перебив його Ванслер.
— То ти так дивився значить, — огризнувся тихо голос. — І взагалі, чим ковила не вгодила? Мені в ній ховатися подобається, і костриці тут повно.
— Трава травою, а я квітів хотів, — обурився Ванслер. — Вінка тобі сплету.
— Мені? — здивовано обізвався голос.
Ванслер відчув як той втиснувся в його спину дужче й морозець пробіг по хребту.
— Тобі. Синій якийсь. З волошками, — шепотів він ніяково. — Чесно навіть байдуже чи ти носити його зможеш, а я все одно зроблю. Хоча може не лише з волошками… З братками ще можна. І маків додати. Ти ж їх любиш.
— Люблю, — млосний подих відбився в його вухах. — І не тільки їх.
Незважаючи на прохолоду, що йшла від нього, Ванслерові наче жару за комір насипали.
— Ти знову не покажешся? — спитав він раптово, жуючи вже нову соломинку.
— Ні. Ти ж знаєш. Не проси мене.
— Мені важко так говорити до тебе. Не знаючи твоєї подоби. Ти хоч розкажи.
Голос замовк і зовсім притих.
— Мабуть, ти просто страшний до чортиків, тому не показуєшся, — засміявся він.
— Ти частіше в дзеркало дивися. Колись глянеш — і я буду там.
Ванслер замислився і пробурмотів:
— Загадки якісь загадуєш мені. Я не розумію. І навіть якщо так, то це не рахується. Хочу бачити вживу.
Ванслер відчув зморене зітхання на своєму плечі й розм’як. Він закрив очі рукою і виплюнув колосок.
— Поцілуй тоді, — вимагав він тихо.
У повітрі завіяло тяжким сумнівом, але Ванслер міг лише нетерпляче чекати після свого нахабного прохання. Раптово трави зашаруділи навколо, у довгому колоссі почулися легкі кроки, і він затамував подих. Юне серце калатало наче чижик, що стукався об грудну клітку й намагався вискочити. Тоді ж невагомі вуста швидко накрили його в обережному дитячому цілунку. М’які й пухкі, як відображення його власних, вони лише ніяково втискалися і смакували мокру гіркоту трави, яку він щойно жував. Тремтячою рукою він стискав довге шорстке листя, врізався нігтями в землю, ледве стримуючи невгамовне бажання.
Ванслер інстинктивно линув уперед і вологість зникла в той же момент. Він розчаровано зітхнув, протираючи очі й розпашілі щоки.
— Вибач… Не ображайся.
У відповідь звична прохолода навколо тільки розсіялася і він знову відчув як сильно припікає сонце.
— Ти ще тут? — спитав він обережно, роззираючись навколо, хоча навіть і не знав, що шукав. — Я ж не дивився.
— Ще тут, — одізвалося.
Ванслерові як од серця одлягло, але він аж ніяк не хотів видавати цього. Стримано опустив напружені плечі й тільки сіпнув рукою. Він скривився, стискаючи губи. Широкі листки костриці порізали йому руку легко, наче дрібний очерет, неприємний пекучий біль пронизав його долоню і худі пальці. Кров замерехтіла тоненькою цівочкою в подряпинах.
— Болить? — прозвучало стривожено ззаду.
— Та ні. То пусте, — відсахнувся він.
Сів рівніше, притиснув коліна до грудей, а долоню — до ноги, тручи її об грубі штани. Він відчув як холодок знову повільно осів десь поруч.
— Поїдеш зі мною? — спитав він боязко.
Чулося лише повільне дихання в нього над вухом.
— Поїду. Куди ж я дінуся. Тільки може не зразу.
Ванслер кивнув спокійно і мугикнув. Тоді спитав ще раз:
— Як тоді знайдеш мене?
— Ти в мене єдиний такий, повір. Тож я неодмінно знайду, — мовив голос твердо.
Ванслер тільки задоволено усміхнувся на те, втомлено прикривши очі.
— Я буду чекати. Прибережу для тебе місце у возі, — жартував він.
За спиною почувся смішок, і Ванслер відчув натиск губ на своїй потилиці і грудях приємно запекло. Вечірній вітер ще довго котився по нивах перед тим як дістатися їхнього вигону. Своїми слабкими потоками колихав він високу траву, заганяючи його у дрімоту в холоднавих обіймах.
Серпень 196Х