Chapter Text
III
Сидячи у своєму абсурдно великому кріслі наприкінці свого робочого дня, він не може втекти. Навіть не має куди. Височезна стеля, яку він будував не тільки з метою показати свою «велич», але й у бажанні нарешті створити простір, який не обмежуватиме його, явно не виконує передбачених функцій. Повітря стоїть і не рухається, здається, навпаки ще більше збирається в кімнаті. Затулені темними кривавими шторами із золотими візерунками вікна не пропускають навіть краплі зимового сліпучого світла. Морозно, і візерунки в’ються по склу прозорих міцних дверей, що виходять на холодний пустий балкон.
Шестерні апаратів, кремезні й тяжкі, тріщать і гудуть у потугах. Довгі, майже нескінченні конвеєри повільно сунуть труфуловий пух. Машини, винайдені ніким іншим як ним самим, рубають смугасті дерева з гуркотом, їхні сокири пронизують кожен тоненький стовбур із знайомим йому визгом. Ці згуки панують у його голові, осіли там як у своїй кровній домівці. Вони ріжуть його мізковиння на скибки, вдавлюються в кожну звивину ще глибше, застряючи там певно що навічно. Не хочуть покидати таке затишне, темне і мокре місце.
Він спирається на стіл заповнений безкінечною бюрократичною пасткою і пристойного розміру моделлю міста. Його міста. Він кидає на нього широкорозплющеним, стривоженим оком і кривиться. Глибока дуга залягає на його чолі, зморшка закрадається у кутику губ. Синь під очима така ж волошкова як і сама райдужка. Воно ж бо душить його своїм холодом і смородом, заливаючи всю кімнату брехливою розсіяною чорнотою. Концентрат ночі, розведений смолою. Йому не вистачає спокою. У місті завжди бракує тиші й темноти. Тої правильної темряви, коли Місяць ще тільки росте, гострою дугою чіпляючись за чорне густе небо, і зорі розкидаються по сім’ях-сузір’ях спокійні й нічим не засліплені. Тоді темнота природно наливається у вікна маленьких сільських будинків, закутуючи кімнати в лякаючу, але справедливу ніч. Вона не прокрадається в оселю крізь гамір і крики, вона входить поважно, наче пава, заворожуючи. Накладає сонні чари, на які хочеться піддатися. Ніч у місті? Воно ж ніколи не спить. І ніч тут утратила свою силу.
У дні вдалі та успішні він не любив піддаватися їй. За власними законами прокидався як тільки вона йшла, аби не втратити ні секунди дорогоцінного дня, його улюбленця. Коли ж бо удача відверталася, а таких моментів також було немало, він засиджувався до пізна, говорив до неї, переповідав усі свої тихі дитячі мрії. Тепер же його мрія — впасти в її обійми, довіритися їй не надати жахіть на його збентежену свідомість, по-материнськи колисати…
Він прикриває очі долонею і намагається сховатися від гидкого офісного світла. Здається, він не спав роками. І пройшов десяток як він не бачив вечірніх світил. Рішення, прийняті поспіхом, ще й слабким дитячим розумом, кличуть його, а наслідки стукають у двері.
Поступово спогади душать його, поки він не відволікається на знайомий шурхіт, від якого горло стискає проволока.
— Не бійся, — пробігається десь по загривку.
Ванслер не відповідає, лише мовчки тре очі, поки ті не перестають пекти.
— Я на твоєму боці, Ванслере.
Він чує ледве теплі руки на своїх плечах, які обережно огортають його шию. Доторк такий легкий і, як завжди, неосяжний, що зараз тільки посилює його скору нудоту.
— Не треба. Не зараз, — бурмоче він і голос його ламається.
— Хто б що не казав, але я завжди з тобою, — каже Ґрідлер ще тихіше.
Ванслер відчуває губи на потилиці, тоді нарешті його плечі здригаються і він шморгає, з огидою стягуючи з рук жаркі рукавички.
— Я… пам’ятаю. Перестань, будь ласка, — хрипить він.
Тепер сирі руки з грацією знімають із Ванслера капелюха, від чого він схиляється до столу ще дужче, сутулячи й без того вузькі плечі. Ґрідлер гладить його голову, намагаючись заспокоїти колючий біль у тім’ї, з турботою перебирає заплутані пасма. Жест до болю лагідний, а холодна подоба пальців щиро намагається копіювати колись побачені материні рухи.
— Ти знаєш, що хтось інший знайшов би їх і без тебе. Хіба ти не заслужив на хороше життя? Не треба задумуватися над тим, що він говорить.
— Ти завжди кажеш одне й те саме, — прошипів Ванслер. — Ґрідлере, я так втомився.
Він раптово схлипує, хапаючись за власну голову, поки морозне, але таке рідне дихання осідає в його волоссі й котиться по хребту. Ґрідлер тулиться до нього ззаду і знову охоплює плечі.
— Знаю, моє сонце, я все знаю.
— Бляха… Я просто… Я роблю все заради компанії, усе заради… Сім’ї… Але це так важко, я н-наче розриваюся між цим всим… І тебе інколи так довго немає… — відчайдушний довго стримуваний стогін нарешті виривається з його грудей, плечі трусить, і він намагається вдихнути правильно знову.
— Тшш… Тихенько, тепер я поруч…
Він чує вагу на своїй спині, тиск, справжніший, ніж будь-коли до цього.
— Злізь… Прошу, не муч мене… Якщо ти підеш знову я ж не витримаю… — благає він, бурмочучи у стіл.
— Я не піду. Послухай себе взагалі.
— Ні, це ти послухай! Ґрідлере, усе розвалюється! Я налажав, вкотре напартачив з усім. І я поняття не маю як мені із цим впоратися, я зариваю себе ще глибше з кожним кроком…
Ванслер кладе голову на стіл зі стуком, борючись із бажанням розбити її вщент, розмазати власні мізки по дорогучому майстерно обробленому дереву.
— Це ти довів мене до цього! Ти не закривався про «звеличення» і про якусь там «мету» якої нам треба досягти. І де ми тепер? Де я тепер?
— Ти завжди сам цього хотів, не треба шукати винних, Ванслере.
— Не шукаю я нічого! Але мені тепер розгрібати це все. Ти можеш втекти, ти можеш знову лишити мене, тобі ж байдуже, ти ж не… — обривається і хлипає Ванслер знову.
Ґрідлер притискає руку до грудей, залазячи під широку краватку і вогку тканину сорочки, пальці тиснуть на яремну ямку і Ванслер чує як власний пульс відбивається в скронях. Дихання перехоплює на якусь секунду й очі наповнюються інстинктивним страхом. Він не бореться, не дрикається, чекає тихо, поки пальці розімкнуться. Тоді він різко вдихає, кашляє, давлячись власними слізьми й мокротинням, схиляється вперед, із рота капає густа слина на стіл.
— Не починай це знову.
Ванслер прислухається, мовчить якийсь час, кусаючи губи до болю, але не може стримати зрадливий стогін, що впирається в передні зуби й повільно пролазить між ними.
— Я хочу подивитися. Будь ласка. Покажися, — просить він наляканим голосом.
— Ти знаєш чому я не можу. Закрий очі.
Він слухняно закриває їх, хоч його повіки тріпотять і на чорних густих віях збирається волога. Рот розтікається в ще більш жалюгідній гримасі, коли він намагається випрямитися, важко опираючись руками на стіл.
Чужі дзеркальні губи притискаються до його, сухі й пошарпані, вони смакують наче рідні чорноземи з присмаком цвілі, грудки землі кришуться з них, котяться по підборіддю. Монотонний запах пилу забиває рецептори, ґрунт мішається з краплинами крові, пече м’ясо й розцарапує ранку, але Ванслер ще більше хоче зануритися в них, ледве стримується, аби раптово не розплющити очі й не відіслати його геть, не кинутися на нього й не прив’язати до себе силою.
Його пальці злегка смикаються і він ледве-ледве схиляє голову вперед, перевіряючи кордони з напівмертвою надією. Його кидає в жар, коли чолом він торкається такого ж чола, тулиться носом в обличчя, ділиться солоною вогкістю, що тепер рясно й безсоромно стікає його лицем.
Але дивитися все одно не можна. І Ванслер боїться випадково порушити правила й більше ніколи не відчути його. Ніяк. Ні, він не покине його знову. Не зробить це з ним. Але Ванслер усе одно мовчить, міцно стиснувши губи, вичікує удару, напружуючи кожен м’яз у своєму слабкому тілі.
— Не плач, — шепоче твердий голос у його вуста, перед тим як відсторонитися.
Ванслер впевнено киває, хоча сльози продовжують текти тоненькими струмками і він не робить нічого, аби їх зупинити. Його цілують знову, збираючи вологу на його гарячих рум’яних щоках.
— Не лишай мене самого… Будь ласка… Знаю, ми в лайні по вуха, але я щось придумаю… Я ж завжди придумую. Якось виліземо з цього… Боже, тільки не йди.
— Ванслере, я не йду. Я тут, чуєш.
Ванслер трусить головою в запереченні. Він чує, добре і чітко чує його рішучий голос, свій найулюбленіший звук у цілому світі. Святіший, ніж завивання вітру в степу і шелест листя, і такий близький до далеких материних колискових. І скільки разів він сліпо вірив цьому вічному шепоту, але тепер він не може. Тепер замість його холодних доторків його душу гріє тривога. Печією вона розповзається стравоходом і осідає у справжніх верхніх ребрах та груднині, випалюючи білу шкіру. Він мріє, аби його холод застудив його груди, аби позбувся цього тошного відчуття.
Легесенька маса опускається на його коліна, огортаючи його тіло в обережні обійми. Ґрідлер втискається йому між ребра й мороз оселяється в кістках, але він не може нічого вдіяти. Дрижаки біжать Ванслеровою спиною від цього звичного холоду. Ґрідлер хапає його шию ззаду, змушуючи схлипнути від фантомного слабкого доторку. Ванслер несвідомо опускає свою голову йому на так зване плече. Сліпий, наче новонароджене кошеня, він тулиться у вигадані обриси шиї, розмазуючи сльози по тому, що він вважає шкірою, навіть якщо вона крижана, наче в мерця. За роки він звик до цього. Ґрідлер знову грається з його волоссям, шкрябає шкіру голови, притискається губами до скроні.
— Придумаєш, авжеж, — говорить він ніжно. — Ти у мене розумний. Буде воно якось.
Ванслер досі тихо рюмсає, але тоді спокійно, майже не охоче, мугикає. Несвідомо він шукає пальцями опори, водить пучками по вигаданих ним обрисах спини. Згодом його скімлення стихає, дихання переривається лише рідким шморганням носа. Ґрідлер завжди приносить йому сон, навіть без правильної ночі.
Уперше за всі його роки тут, сонце заходить у тиші.
Грудень 197Х