Work Text:
Крізь роки в Обі не відбувалося жодних зовнішніх змін: все ще його чорняві веснянки складалися у сузір’я, все ще його очі були білішими за грудне молоко, а зіниці — прямокутними, наче рівненько складені цеглини. Шрами досі боліли, а його копита так само дзвінко відбивалися від землі та каміння, коли намагався швидко сховатися від чужих занадто прискіпливих поглядів. Спів сполілля лунав досі гучно, він танцював так само рясно поміж дерев як і завжди. Єдине, що змінилося у ньому насправді — це крадена спогадами про домівку туга. Її просто більше не було. Пилом занесло, мабуть, так само як і рідне селище.
Він не жалкує про те що пішов, жодного разу й сльози не проронив. Просто є речі, які легко забуваються і він зробив це, відпустивши усе що нагадувало йому про ту місцину, де захід сонця не сплутався б ні з яким більше місцем. І ніколи він не сумував, ніколи навіть крихітного шматочка надії під серцем не носив, що коли-небудь сюди повернеться. Та й навіщо б йому хотіти? Місце, що завдало йому стільки невгамовного болю, місце яке хотіло його смерті? Думки про його батьківщину, вотчину крові його крові — гнійна рана в його спогадах й тавро на душі, що не перестає пекти всі ці роки.
Тож він не сумував. Прийняв свою відірваність рідних країв як даність, радів буттю будь-де, окрім як в єдинокровних оку степах. Плювати навіть, що всюди де ступало його копито, відчував себе чужинцем.
Йому завжди ввижалося, що ті гірські хребти, що він мигцем кожного дня бачив з підвального крихітного віконечка, йому лише у снах будуть снитися. Камінці під копитами, трава по саме коліно, пляж вкритий червоним піском біля обриву.. Потаємно навіть від самого себе, він марив що знову повертатиметься туди, за чим серце тяжило найбільше. Він бачив це як на яву. З легкістю закривав очі й бачив як ніжні пелюстки маків торкатимуться його долонь, коли він буде йти полем, як рідний солений запах океану лоскотати ніс буде не лише з тієї вершини континенту, де про риб’їх духів ніхто й не відав, а кентаври з вправних бійців й мстивих шаманів перетворилися вже лише на давно забуті в попелі легенди.
Так довго відірваний від свого дому, Обі не міг згадати яким той був раніше. Інколи він не міг з точністю бути певний чи його спогади про батьківщину такі гарні бо він дурень який не пам’ятає більшість поганих днів, чи тому що всі вони настільки були переповнені болем, що він несвідомо занадто прикрашав залишки того що мав. Просто щоб не збожеволіти.
Й зрештою, коли час вирвав з його грудей почуття туги та скорботи за минулим, все це просто припинило мати хоча б якийсь сенс і він вирішив не думати про це. Не згадувати навіть мимоволі, не слухати чужих слів, не дізнаватися правди. Просто міцно стулити очі й затулити вуха, мов би народився вільним від власних коренів. Все ж, він був чужинцем що в рідному краї, що в незнайомому, тож робити вигляд ніби він незнайомець навіть для самого себе не мало бути аж занадто складно.
Тобто.. до тих пір, поки він знову не ступив на рідну землю й все що він мав.. тобто.. все що він думав що має.. тобто.. він був певен, що витримає.. тобто.. до тієї самої миті, поки його очі не побачили те, що лишилося від місця, про повернення у котре марив в ту ж саму мить, коли змушений був тікати звідси.
Обі зробив крок вперед й непомічений через пекучі сльози, шматок скла під його правим копитом тріснув. Мов зачарований, хлопець з обережністю підняв його з землі. В мить коли скло потрапило під сонце, райдужні відблиски від сколів й тріщін заблищали на його долоні. Певно, це мала б бути сережка. Жінки та чоловіки носили такі, поки були вільні від шлюбного обов’язку й перебували під захистом богів. Потім вони надягли б на роги накаблучники й стали б новими дітьми тих богів, які дивився на кожну одружену пару з любов’ю та обожнюванням. Відійшовши на той світ, хтось з подружжя забирав обидва накаблучники на своїх рогах із собою під землю – саме так кентаври вшановували шлюб й давали шанс на нове майбутнє тому хто втратив шматок свого серця. Тоді інші боги брали свою дитину під опіку й терпливо передавали іншим, або лишались із ними до самого кінця.
Проте навіть боже око, не спляче не в день не в ночі, не змогло захистити його народ; Обі не міг відірвати погляду від цього напівпрозорого шматочка кришталиту, поки його зір, затуманений сльозами й невгамовним болем, ледве дозволяв його навіть чітко розгледіти. Він стиснув його в долоні, дозволяючи впитися в шкіру, а жирній краплині крові зникнути десь у траві. Цей біль — це і був черговий доказ того, що його дитинство існувало.
Хлопець дивився перед собою і всередині нього знову щось крихке згущувалося, щось дзвеніло застрягнувшим у грудях криком. Він впав на землю, мимоволі вдаряючись колінами у ще більше скла, що було тут розкидане. Безсилий проти болю, здригаючись у риданнях, він просто дивився в ніщо, яке раніше було всім що він мав.
Як він опинився тут знову — вже й не згадає.
Можливо десь, колись, якось Глибинні нашепотіли всілякі нісенітниці у вуха, а він і повівся бо, бачте, хто б не повірив словам провидиць? А можливо то були Великі ворони, що із самого початку незлюбили чужинця, здатного без крил піднятись так високо у гори? Чи купці, мисливці, грандмайстери, маги, найманці, пілігрими, каравани, шейпшифтери, рабовласники — його шлях простягався крізь сотню й тисячу чужих земель, життів, історій й доріг. Настільки далеко, що там де він бував скінчилися зірки. А від того й вдвічі, й втричі, в біскінеччу раз йому було гіркіше й смішніше, що попри все це, рідної землі його копита не торкалися вже дуже, дуже давно. І ось він був тут.
Спершу йому навіть не думалось, що все буде.. так. Були чутки, мов десь було до останнього молочного кентавря вирізане ціле поселення, начебто розграбоване до останньої крихти й зараз тонуло в лісі, забуте навіть диким звір’ям та богами.. проте побачити це наживо.. Обі відчував злість яка роз’їдала його нутрощі, відчував як сильно йому хотілося зідрати з себе шкіру й видряпати собі очі, лишень би не бачити, не запам’ятовувати, не жити — тільки б не бути тут.
Стоячи поруч, Аґата могла лише мовчки й з цікавістю (сором’язливою, бридкою цікавістю, якої тут й місця не повинно було б бути) спостерігати за трагедією її друга. Її власної домівки вона не знала та й знати б не змогла: подібних до неї було винищено сотні років тому. Остання зі первородних драконок, кого вона могла б запитати, померла під час кладки яйця з якого вона вилупилася. Тому, не відчуваючи такої ж туги ніколи, безпомічна, Аґата поклала на спину Обі руку у знак підтримки. У знак того, що завжди буде поруч, хай там що.
Напружена шкіра його плечей під рукою була гаряча та слизька від поту. Вона відчувала як він тремтить, стискаючи кулаки з такою міццю, що кришталитовий шматок в його долоні тихо тріснув.
Здавалося, хлопець міг підхопитися з місця будь-якої миті й його треба було тримати щоб не втік, не покинув її тут саму але також вона відчувала як він знищено тремтить, а запах всієї його крові, що холоділа у траві, задушливо манила її цікавість і голод. Мимоволі вона облизнула свої губи, обмірковуючи її смак на власному язику але швидко тряхнула головою, приходячи до тями. Її щоки під лускою потеплішали від сорому й щоб хоча б якось відволіктися від нав’язливих, недоречних до цього моменту думок, дівчина відвела погляд від свого друга й подивилася на рештки його домівки.
Коли він згадував це місце, свою батьківщину, він розповідав їй про ті невеликі дрібнички, які чомусь пам’ятав. Розповідав про ліс, про озеро, про дерев’яні будинки, доріжки до яких були висипані червоним піском.
Колись кентаврами вважалося, що русалки, вмираючи, ставали водою, лишаючи від своїх кісток сам пил, просочений їхньою кров’ю. Неспокійний й проклятий якимись Палими богами хворобою, той вічно блукав океаном у пошуках легкої здобичі, проклинаючи будь-кого, хто торкався його у воді. Навіть їхній власний рід. Це страшне повір’я змусило кентаврів, доволі суєвірних від природи істот, придумати вихід: розсипаючи шляхи з пляжу до власних дверей прямо з-від океану, таким чином вони дозволяли померлим духам оселитися в будівлях, щоб не наражати на небезпеку торговельні кораблі.
Всі ці байки передавалися з вуст-в-вуста, мов дорогоцінний спадок з тих часів за якими сумують лише Старійшини. Зараз Обі чітко знав, що частково все це було правдою.
Пісок й досі був тут. Червоні піщинки де-не-де проглядалися крізь мох, високу траву й повалені дерева на землі. Сухий як і завжди, він виблискував під сонцем наче дорогоцінне каміння.
Але ця частина поселення була єдиною, яка виглядала так само як пам’ятав Обі.
В ті особливі дні коли місяць займав своє місце на небі й йому дозволялося вийти з дому під суровим поглядом батька, він бачив ярмарок та малих кентавренят, що гасали навколо вогнища. До їхніх дрібних, ще молочних ріжок було прикріплене одне перо, колір якого відповідав Божому духу з яким їхня сім’я спілкується й, неодмінно, одного разу спілкуватимуться вони теж.
Їхні копита дзвінко цокотіли об бруківку, наче сотня дзвоників. Йому подобалося слухати цю мелодію, подобалося й самому бути її частиною, тихонечко стукаючи по кам’яним доріжкам копитами, коли Батько вів його повз. Йому ніколи не дозволялося були надто галасливим щоб не привертати зайвої уваги, проте він не міг встояти від щирої посмішки, спостерігаючи за святкуванням чергового повернення Великих риб.
В такі дні радість кипіла в ньому й ніколи не давала сумувати, навіть попри те що він бачив погляди селян, прикутих до нього. Діти ще ні, але дорослі які знали хто він витріщалися із явним голодом. Чоловіки і жінки, старі й млоді – він вже давно знав що подумки вони пускали слину в очікуванні його плоті, їхні жадібні погляди переслідували його у кошмарах й досі.
Але зараз тут було тихо. Жодного тобі стукоту копитця, жодного звуку чийогось голосу. Не було ані шуму з базару, ані кентаврів із блискучим камінням, вплетеним в довге темне волосся. А тіла їхніх мешканців, що подекуди досі виглядали поміж трави та квітів, не мали при собі прикрашених павутинням закручених догори гострих рогів.
Тоді Обі й зрозумів: хтось обрізав кожному тутешньому кентавру роги.
Не щадили ніж жінок, ні дітей, проламуючи черепи та ламаючи їм ноги, щоб не могли втекти. Чоловікам відрізали голови цілком. Від видовища зовсім ще малих черепів, що з легкістю вміщалися у його долоню, Обі знудило; розчавлені до невпізнаванності, вони були складені в одну купу, мов то було якесь сміття. Їхні маленькі, ще майже не прорізані роги, теж були вкрадені.
Все це, певно, було лише заради них.
Ще напіврогим малюком, тишком-нишком він виглядав крізь вікна й бачив як сонце ворушилося у небі, а поміж високих дерев у їхньому гіллі проглядалися старі, запорошені гнізда. Ходило повір’я, що їх після себе залишили Великі пташки, що полетіли у небо й ніколи не повернулися.
Ті, інші кентаври про яких розповідав йому батько, із пишними широкими рогами та пір’ям вплетеним в біляве морозне волосся, пам’ятали, що Птахи ніколи не покидають свої гнізда назавжди. Вони чекали на своїх братів та сестер, що могли піднятися в небо помахом величезних крил, знали що ті повернуться колись. Не особливо було важливо чи власними силами, чи у вигляді Духів — їх чекали, про їхні домівки дбали. Гнізда передавалися від табуна табуну, під опіку вождя та його підопічних. Цілі свята влаштовувалися в ім’я Загублених у небі братів та сестер, складні ритуали щоб прикликати Духів на допомогу. Обі завжди хотів побувати там, побачити їхнє поселення власними очима. Зокрема бо й до уроджених сатирів вони відносилися зовсім не так як тут.
Але і їх тут теж не було.
Все з того що пам’ятав Обі, про що розповідав подрузі, зникло, згнило, знищено.
Сатир схлипнув знову, притискаючись лобом до рідної землі як до свого єдиного порятунку. Де-не-де з під трави виглядали рештки містян, що пустими глазницями немов заглядали у самісіньку його душу, лишень питаючи, знову й знову: де ж був захист, що нам дарувало твоє родження? де ж ти був, коли нас дерли на шмаття, хлопче? де ж був, коли ми благали Богів про милість?
Він був всюди, лише щоб не бути тут.
А ще він не мав би відчувати провину, але чомусь саме це почуття гризе його з середини. Мовбито, якби він лишився — це щось змінило би? Якби його розпатлали на жертовному столі як тварину, були б живі всі зараз? Була б його кров, нутрощі, кістки перемолоті в пил та шматки тіла, достатньою платою за сотні цих життів?
Він не знав.
Він зараз, в біса, не знав абсолютно нічого.
Аґата провела тильною стороною руки по його спині. Обі спробував сфокусуватися на відчутті її кігтів що легко шкрябають шкіру між лопаток, просто щоб не думати про кубло мурах, що розвело мурашник всередині одного з черепів, який легко вмістився б в його долоню. Дитячий, ще майже безрогий. Вирваний з лона матері яка щойно його народила. Її тіло лежало поруч, зв’язане та зґвалтоване.
— Пане, скажіть, куди ми тепер?
Її голос хрускотів від вібрацій глибоко в її горлі, що були підозріло схожі на власницькі. Обі й оком не змигнув. Їй зараз теж, певно, було досить важко.
Вона обіймає себе обома руками так міцно, що власні кігті впиваються їй під луску. Її хвіст свистить у повітрі мов кнут, б’ючи землю під власними ногами. Аґата мовчить, намагаючись не сказати щось ще жахливіше, ніж те про що вона думає. Її нудить, їй обіцяли зовсім не це. Злість на Обі та його обіцянки які вкотре не виконуються проривається з неї наче блискавка з мертвої синяви хмар. А вона ковтає слова, які рвуться з її горла, тримаються на кінчику язика й застряли між зубів та поміж ікол, наче кістка. Вона хоче кричати мов скажена: «ми йшли до вашого додому майже рік, але тут усе зруйновано, куди ми підемо тепер?! Де те вільне життя, заради котрого я пішла за вами?!».
Коли Обі починає говорити, червоніюча блакиттю кров тече її плечима, які вона розідрала власними кігтями.
— Подалі звідси, — каже він і його тіло тремтить від холоду та безсилля.
Йому настільки важко підвестися від цієї землі, покинути її знову після стількох років, що Аґата дозволяє йому опиратися на неї й тримає, щоб він не впав зовсім. Вона тримає його коли вони йдуть геть, міцно обіймаючи й вся злість розчиняється в ній на якийсь час. Обі тепер дивиться на неї зовсім скляними очима, де не лишилося нічого, щоб вона впізнала у тому хлопцеві якого знала останні роки. Проте в його погляді, зруйнованому та невиліковно понівеченому, вона занадто добре впізнавала себе. Закляклу, заблудшу, здичавілу, знайдену ним.
Поміж власних думок вона віднаходить таку жахаючу що в неї стигне кров: так само як і вона, він ніколи не оговтається ніколи.
Все що лишилося від його оранжереї з квітами про котрі він так піклувався — лише розбите скло, а їхні друзки шкрябають його копита. Домівки розграбовано та понівечено, а старі дерева тепер височіють десь у небі, ніби хочуть сховатися від усього пережитого жаху, від сорому перед своєю бездіяльністю. Їхнє коріння вже омиває собою нові береги порогів покинутих домів та троп, якими більше не ступить жодне копито. Тіло його батька вже давно згнило на порозі їхньої домівки, як і десятки інших кентаврів. Їх рештки обліпили комахи, вони стрекочать своїми крильцятами й доїдають залишки м'яса на всохлих кістках. А у повітрі стійкий сморід гноїння змішався із подихом самої Смерті. Вона тут щаслива, бродить поміж густої трави та пророслих скрізь очі його родичів квітів, пестить пальцями шапочки грибів що випинають свої голови з їхніх роззявлених в агонії ротів. Вона мліє від радості свого банкету, запашна цариця Творіння, мовчазна господиня Нового життя.
— В мене більше немає дому, — каже Обі обіймаючи себе і Смерть сміється разом із припливом.
Поміж шипіння морської піни він не чує її застережливого шепоту: «це лишень початок, сатириня» але Аґата обертається, чуючи її сміх. Вони з нею вже давно сумнозвісно знайомі подруги.