Chapter Text
Цикаді тріщали страшенно голосно, їхній шум був із тих звуків яких не чуєш доки не концентруєшся. А після - не чуєш нічого окрім цього шуму, що проникає в голову. Пульсуючого і наче накочуєчого хвилями.
Йошики не чув слів Хікару, просто дивився на нього, на те, як він усміхається, хмурить брови, жартує і сам сміється. І всі звуки тонули в гудінні цикад і напевно цвіркунів. Щось було негаразд.
Безумовно, очі бачили обличчя друга, а щось інше, стародавнє, те, що змушує боятися темряви й шерехів у траві, нав'язливо шепотіло - помилка, це помилка.
- А? - Йошикі здригнувся, коли зрозумів, що Хікару дивиться на нього. - Я прослухав, вибач.
Хікару не образився, він і раніше ніколи не ображався. Просто посміхнувся і спробував скуйовдити йому волосся, тож Йошикі відхилився. Чужа рука дивно бентежливо ковзнула по шиї.
- Я не розумію, наскільки ти це ти, - спробував пояснити йому він.
Хікару трохи примружився.
- Наскільки це можливе для мене. Я не кваплю.
Йошики не був упевнений, що колись зможе це повноцінно зрозуміти та вкласти у голові. Обличчя друга, його голос, його руки – обман, такий реальний, але з яскравим присмаком. То не він.
- Це дивно, - дивно зовсім не те слово, яке могло хоч якось описати те, що сталося, але припустимо. - Я знаю, що ви дві різні особистості, але схожість плутає. Я, - Йошикі осікся, - я з часом звикну.
Хікару, те, що було Хікару, посміхнулося. Знайомо, м'яко. А Йошики знав, що під оболонкою друга ряди гострих зубів, насправді ні, і порожнеча як вона є – глибока та чомусь яскрава чорнота в порожнечі аналога вічного космічного холоду.
- Хочеш - сходимо за морозивом, - Хікару моргнув і зловісне відчуття зникло на мить.
Так, Хікару був немов монстр із старих західних книжок отця Йошики, хтонічний безформний-безликий бог, який на якийсь час взяв собі тіло Хікару. Просто щоб побачити як це? Бути людьми. З інтересу.
- Так, ходімо, - і без переходу спитав: - У тебе вся його пам'ять?
- Уся, - легко відповів Хікару, не підозрюючи в якійсь паніці Йошики. - Але я раніше не був людиною і я не впевнений, що правильно відрізняю його фантазії та сни від того, що справді відбувалося.
Йошики нервово примружився - що там таке бачив монстр, що міг важко інтерпретувати? Те, що не було Хікару, посміхнулося.
- Ти так сильно замислюєшся про прості речі.
- Зовсім ні, - Йошики штовхнув камінчик на дорозі. - Що тобі незрозуміло? Хочеш, подумаємо разом? Це пам'ять мого друга. Я... зацікавлений.
- Давай, - погодився Хікару.
- Ти опишеш спогад, або що ти там бачиш, а я скажу воно справжнє чи це фантазія. Ну, напевно, якщо я там теж є?
Хікару якось дивно озирнувся, ніби перевіряючи чи одні вони, так звично.
- В одному з "спогадів" ми поводимося дивно.
- Та куди вже дивніше, ніж зараз?
- Поясни навіщо тоді він, інший я, зробив так?.. - і Хікару обережно й плавно, наче й справді повторюючи щось зі своїх видінь потягнувся до Йошики.
Йошики усвідомив, що Хікару легко та звично, так ніби робив це десятки разів, закопався пальцями в його волосся на потилиці, а потім притулився губами до його губ.
Йошики завмер з широко розплющеними очима.
Ні!
Не було такого!
Він відсторонився, відчуваючи, як стукає серце і стискає в горлі. Хікару дивився на нього вичікувально.
– Було?
- Ні, - Йошикі відчув себе нескінченно самотнім. Він думав, що це неможливо, а тепер виявляється Хікар теж думав про це!
І мабуть теж боявся.
Усього того, що й Йошики.
- Було ще щось? Таке саме?
Хікару дивно спокійно дивився на нього, мабуть помічаючи всі його душевні метання.
- Так, але це найпростіше. І те, що можна швидко показати.
Йошики моргнув, не розуміючи, не розуміючи...
- Для всього іншого слід бути неодягненими, - Хікару посміхнувся, відводячи погляд, - хоча б частково.
Йошики скривився.
-Це його думки чи твої... фантазії?
- У мене немає фантазій, - зауважив Хікару, - Все, що я маю, належить йому.
Серце Йошики стислося. Чому... чому вони раніше... не поговорили? Хоча б просто побалакали? Хікару б знав, що Йошики любить його, перш ніж померти?
- Гей? — Хікару знову присунувся ближче, він завжди так невимушено порушував чужий простір, легко відвів у бік волосся Йошики і знову торкнувся куточка рота губами. - Ти мені подобаєшся, ти мені дуже подобаєшся.
Йошики примружився – і як це розуміти?
- І мені, і йому, - Хікару посміхався. - Вибирай будь-кого, ми обоє від тебе божеволієм.
Збожеволівшим ризикував залишитися сам Йошикі, який зупинився в тіні каштана.
Цикади та цвіркуни перелякано замовкли, бо Хікару потягнув його за руку, просто в траву. Але чи спеціально, чи не розрахував силу, ривком звалив і себе та друга в дике різнотрав'я.
- Тут тебе ніхто не побачить, - запевнив його Хікару з таким задоволенням розтягуючись на траві, що його хотілося задушити.
Йошики пирхнув, але схопив його руку.
- І ти хочеш сказати, що ми можемо ось так просто проводити час?
Хікару з усмішкою притягнув його долоню до своїх грудей, притиснув своєю туди, де під шкірою ховалась паща.
- Ми можемо проводити час і цікавіше.
- Так, але...
- Тобі сподобалося мене чіпати?
Йошики заплющив очі, ось тепер коли Хікару це так сказав, все звучало жахливо похабно.
- Мені було цікаво, - зізнався він. Так. Тільки цікаво. Просто цікаво.
Цікаво...
Хікару прикрив очі, обличчя завмерло маскою, а під тканиною футболки позначився рух - шари шкіри розкрилися, оголюючи бездонну темряву. Йошики варто лише було відчути це - і збудження вдарило прямо в пах.
- Ти можеш, не бійся.
Він не сказав чого саме Йошики "може", мабуть, бо й сам не знав. Доторкнутися? Погладити? Цілком занурити руку в це щось, в інше ніщо? Ось тільки дуже приємне та пульсуюче. Хіба що прохолодне. Але й різниця температур теж здавалася цікавою.
Хікру підняв футболку, на його грудях, чітко розриваючи тканину плоті, відкрилася паща, з дуже допитливим язиком, що ковзав по краю.
- Хікару, - видихнув Йошики, здригаючись від того, що язик ковзає по його пальцях.
— Я ніколи нічого не відчував, — шепотів Хікару, втискаючи його в себе. - І мені хочеться більшого. Можна, мені теж торкнутися тебе?
І перш ніж Йошики зрозумів про що той взагалі говорить і що має на увазі, як Хікару обережно поклав долоню вільної руки йому на пах. Дуже інтригуюче. Йошики завмер, паща навколо його руки напружилася, ніби бажаючи легко прикусити, стимулюючи його на дії. Хікару трохи стиснув руку, член Йошикі миттєво відреагував.
Він навіть не міг уявити, що вони... що він. Який жах! Тобто як приємно, але зовсім неправильно і... тут Хікар стиснув трохи сильніше, ще краще, добре-добре. Зовсім не так, як зробив би сам Йошикі.
Він охнув від інтенсивності відчуттів. Боже! Його власна долоня зісковзнула з краю пащі, поринаючи в груди того, хто не був Хікару. Той застогнав, протяжно, голосно, заплющуючи очі.
- Ти... - Йошики подався стегнами назустріч руці, просячи ще. Страх, мозок – відключилося буквально все.
Він вчепився в Хікару, бездумно хапаючись за його коротке світле волосся на загривку, так щоб нарешті поцілувати. Саме так як він хотів. Жадібно, брудно, вилизуючи його рот, відчуваючи збитий подих і те, як Хікару торкається його.
А сам він... ну можна сказати торкається Хікару. Йошики охнув, коли Хікару навалився щільніше, а його долоня, ковзнувши по шкірі, залізла під тканину штанів, стискаючи легше, ковзаючи пальцями по твердому члену, незважаючи на те, що Йошики знав - перед ним не людина.
Не його друг.
Вочевидь, для його неправильних бажань це все не мало значення. Тому що це було тіло Хікару. Те, чого він завжди хотів торкнутися. Щоправда, торкався він тепер моторошної безодні, але перед очима все ще було обличчя - обличчя Хікару, розчервоніле раптом, з відкритим ротом. Йошики подався стегнами назустріч лагідній руці, йому потрібно було більше.
Найприкріше, що якщо раніше він не знав, як вони могли б бути «разом». Тому що його думки не йшли далі поцілунків і взаємної дрочки, то тепер... він знайшов величезну кількість бл манги. І тепер хотів, хотів, хотів усе, що встиг там побачити.
Хікару читав його думки. Від легких подражнювань він явно збирався відмовитися - долоня відпустила член Йошикі, а пальці зайнялися одягом. Йошікі шипів і звивався, кваплячи Хікару - терпіти було неможливо, він завис у відчаї від збудження і нестачі стимуляції одночасно.
Було так багато і мало одночасно. Нестерпно недостатньо. Хотілося ще й сильніше.
Йошикі майже перестав мислити, коли Хікару відсторонився від нього, на коротку-коротку мить, а потім опустився ротом на його член. Йошикі скінчив тільки побачивши це, і відчувши наскільки все таки ніжні в нього губи.
Він все ще здригався, коли Хікару вилизав його дочиста.
- А... - Йошикі згадав, що він тут не один. - А ти?
Хікару посміхнувся, піднімаючи голову і притягнув його долоню до своїх грудей.
- Мені було досить добре. Може наступного разу...
- Добре, - розгублено погодився Йошикі, намагаючись віддихатися. А ще йому дуже хотілося поцілувати Хікару, але він чомусь не наважувався, здавалося, момент втрачено.
- Мені здається, мені це подобається.
- Що? Що саме?
Хікару заплющив очі, і сонце зовсім висвітлило його волосся.
- «Непотрібні» мені емоційні речі.
Йошикі видихнув.
- Ось як.
Хікару примружився й усміхнувся, притискаючись до нього в обіймах прохолодної трави.
- Чого хочеш робити далі?
Йошикі наїжачився.
- Для початку одягнутися.
- Ти такий серйозний.
- Я завжди такий, -- Йошикі сів, судорожно застібаючись і поправляючи одяг, усе одно почуваючись відчайдушно голим і вразливим.
Хікару за його плечем зітхнув і рвучко обійняв, пригорнувся і завмер, теплий і такий знайомий.
- Все добре, ти не повинен думати, що зробив щось не так.
Йошикі зрозумів це трохи пізніше, як Хікару озвучив. Неправильно. Жахливо неправильно, хотіти загиблого друга, і... використовувати його зовнішність, так само, як використовує монстр.
- Все гаразд...
Не гаразд. У Йошики живіт звело від цих думок.
- Ні, - зміг сказати він і Хікару стиснув його ще дужче.
- Йошики, - голос звучав так правильно і звично, голос друга, який кличе його. - Ніщо не має значення, я завжди буду з тобою.
Від монстра звучить погрозливо. Від друга - бажано.
Йошикі зітхнув і уткнувся обличчям у плече Хікару. Зрештою, вже нічого не можна змінити, варто користуватися тим, що вже даровано.
Вони попленталися далі, стикаючись ліктями і плечима, ніби нічого й не було.