Work Text:
Поразка відчувається порожнечею, розкиданою сірозеленим ранковим туманом на місці розбитого табору.
Розбитість всередині Факелоносця – ріжуча. Знайома вже, але до скруту образлива.
Треба рухатись далі. Лишати цю, невиправдану у праві на існування, реальність, будувати новий шлях десь там далеко задовго… Знову.
Ця реальність щезне, розвіється для нього, як для спостерігача, туманом десь у гірській височині, змішуючись із купою інших, наповнених спробами, тактиками, стратегіями і вірою, беззаперечною вірою щоразу, що це – востаннє.
Та знову – відчуття непотрібності. В цій, приреченій на зникнення, стежинці-відгалуженні, він знову не треба Кленсі, для якого існування Факелоносця – нагадування про власну поразку.
Та це й не Кленсі зовсім тепер.
Не має значення.
Втрачати людей, друзів, однодумців, втрачати спрямування своїх почуттів віри і надії важко, бо легко почати втрачати себе. Він пробував бути другом, ворогом, вбивцею, рятівником, опонентом, підтримкою… Він пробував усе. І спробує знову.
Тож треба йти.
Табір, наповнений завбачливо відведеними поглядами інших, напівспустошений, зеленосірий серпанок прохолодний, та, на щастя, туман ховає у собі місто на горизонті, саме те, куди вже ніколи не потрапити.
Буде те саме місто, але інакше місто, зовсім скоро, лише декілька подихів тут, у невиправданому майбутньому, щоб наступний ковток повітря здійснити в минулому, далекому, та він бував і далі, цього разу ж…
Шурхіт широких крил примушує тіло здригнутися, перериваючи втечу туди, де віра ще жива. Масивний птах, прихований досі туманною заслоною, здіймається в небо, лишаючи у спантеличеній тиші.
На вогкій траві долі – згорнутий пергамент. Збентежує, та мов примушує розгорнути, і це лист для нього. Від Кленсі. А у листі, у мереживі знайомого достобіса почерку, ретельно зібрані відповіді на усі ті болючі питання, що блукають свідомістю Факелоносця вже котрий день.
Він досі називає себе Кленсі. Він досі вірить, що вчинив єдиноправильно.
«Корона важка, та я у змозі її нести.»
Збентеження розповсюджується тілом, розганяється кровʼю із кожним новим прочитанням.
«…місто має вирватись із нежиттєздатної покори…»
«…повернув надію…»
«…маю бути прикладом…»
«Я знову відчуваю себе живим.»
Щось скручується всередині Факелоносця, дратівливо-щемким розумінням, що він не може просто так піти. Що, якщо… Він лишить цій зіпсованій реальності декілька… лише декілька ліній надії?
Це буде милосердно, це в його змозі, це просто зробити…
Думки метушаться, папір знаходиться у похідній сумці, як і чорнила, як і слова, які хочеться закарбувати, відбити, залишити за собою…
НЕ ЗАБУВАЙ КРИКІВ
ПЕРВІСНОГО СТРАХУ
СУПРОТИВ
МИ
«Ми?»
Так, це має лунати саме так.
Він має завершити і віддати лист. Це все, що він наразі може, хоч і не певний, бо він ніколи не заходив так далеко.
Кленсі ніколи не давав про себе знати після.
Зовсім не Кленсі.
Але саме йому адресований лист. Слова надії на власну спроможність щось виправити.
Факелоносець лишає свій підпис. Час, загублений у просторі розсіяного туману, знову починає рухатись.
В таборі дійсно майже ніхто не дивиться йому у очі. Не дивно.
Не вперше.
Примусив вірити у того, хто програв, але без цієї віри не було б спроби? Довгої, кропіткої, тож, звичайно, віра Факелоносця розповсюджувалась на інших, як інфекція, вражаючи із різною силою.
Хтось, врешті решт, прийняв програшну сторону, залишившись з того боку стін.
Та лишилися й інші за тими стінами. Ті, хто досі не втратив надію, що все ще попереду і все ще не скінчено.
В отриманому напередодні листі його автор каже про надію, яку можна вселити у людей, щось нове, щось, безсумнівно, схиблене, та лишилися ж ті, хто не піддасться…
Він просто передасть їм лист. Один із виходів-входів, обумовлена локація поза периметром, бо в Дему, у цю Дему, нема вороття.
Факелоносець знервований. Він майже дістався до потрібного місця, він бачить трійко зовсім юних містян, помічає болюче знайомі червоні стрічки на їхньому одязі…
Все скоро скінчиться. Він просто залишить лист. Поставить свою власну крапку у цій історії захопливої подорожі.
– Вітання, – Факелоносець сухо киває, отримуючи кивки у відповідь. Наближаючись, помічає занепокійливу схвильованість на обличчях, особливо у хлопця, бо дівчата тримаються досить дружелюбно і…
Сильно.
Він хоче вірити, що все у них буде хоч трішечки добре, коли лист все ж дійде адресата, щось зміниться, бо ці діти…
Вони все ще дивляться йому в очі, хоч і збентежено, та не приречено.
Факелоносець простягає послання, назустріч йому простягають руку, але та тремтить і, зрештою, опиняється на його плечі, міцно стискаючи.
– Пробачте, – щиро, щиро дивуючи, бо інша рука із занесеним шприцом швидко вганяє голку під тканину рукава, тисне на поршень. – Ви не можете піти зараз.
Тьмяніє.
Дівоча рука підхоплює лист, підхоплюють тіло під руки…
– Не дайте йому впасти! – знервовано-наказовий голос хлопчини.
Що ж, він просто виконує чужий наказ, це важливо…
Та Факелоносець все ж відчуває, що падає.
Так довго, у таку безпросвітну темряву, що падіння все більше відчувається як політ крізь нескінченне ніщо.
Зрештою, крізь затяжну пітьму і тишу, він відчуває обтяжливе приземлення.
Тіло стискає тяжіння. Не землі (підлоги, це він розуміє за мить після пробудження), а щось інше. Сильніше. Насилу вдається розплющити очі, та довкола – лише темрява.
Лише з часом суцільний морок згущується у окремі тіні, надаючи обʼємів предметам у незнайомій, ніби, кімнаті і, зрештою, дозволяючи диференціювати великий прямокутник розбавленої світлом пітьми – вікно.
У місті панує ніч.
Містом панує той, хто поруч, відчутно, та памороч в голові не дозволяє хоч трошки підвестися і побачити, тому Факелоносець звертається до тиші й тіней.
– Чому я не можу піти?
– Бо ти хотів мені щось сказати, можливо? – холодно-насмішливий голос із іншого боку… кімнати? Доволі просторої? Потроху картинка доповнюється, реальнішає, Факелоносець всміхається. Прикро, та його співбесідник правий.
Стає сил підвестися на ліктях, швидко знайти поглядом фігуру у капюшоні звичайної кофтини, ймовірно, чорної…
Кленсі сидить на ліжку, підібравши під себе ноги, спершись спиною на стіну.
Той, хто звався Кленсі. Дивиться на нього застиглим поглядом.
– Не набридло тобі… бігати?
– Куди? – хрипко запитує Факелоносець, намагаючись сісти рівно. Та, все одно, принизливо дивиться знизу догори у впізнавано-незнайомі очі.
– Не знаю, ти ж мені нічого не розповідав, – відповідають насмішливо.
– Та ти…знаєш, – роздратовано зітхаючи, каже Факелоносець.
– Тепер - так, знаю. І ще багато чого… та це тобі не цікаво.
– Що «не цікаво»? Про що ти взагалі? – сильніше дратуючись з нерозуміння нічого і себе, з неможливості позбавитись тиску чужого тяжіння, вигукує Факелоносець.
Це пролунало дещо… гучно. І за словами слідує тиша. Занадто довго-болюча, інейна.
– Про те, що я маю стати кращим. Діяти краще.
Слова, чіткі, обрамлені, холодні, лунають у занадто темній кімнаті занадто порожньої квартири.
Факелоносець підводиться на ноги, попри тяжіння і тривожне передчуття. Дивиться уважно на ліжко, на фігуру, стиснуту немов у цій невеличній, сумній позі. І на лист – його лист, що лежить поряд, що все ж дійшов адресата.
І дивиться в очі, біль яких не може сховати навіть темрява.
– Ти підеш, думаючи, що я програв, тоді як я… – Кленсі зітхає занадто відчутно вичинено. – Я продовжую боротися далі. Я знаю, що інакшого шляху, інакшого шансу, можливості, в мене немає, розумієш?
Кленсі дивиться на свої відкриті долоні, що лежать на колінах. Продовжує:
– Я ніколи не стану твоїм ідеалом, скільки ти не тікай, скільки не шукай якусь кращу версію мене, та результат буде завжди лише цей – я розчарую тебе, а я інакше ніяк не можу.
– Не можеш стати краще? – обережно запитує Факелоносець, дивлячись на пониклі плечі, на свій, такий гучний, лист.
Кленсі обережно підводить погляд, дивиться дуже щемко і оголено-щиро:
– Це і є найкраще, що я можу зробити. Я бачив це у момент прийняття сили. Я бачив всі ті варіанти, відкинуті тобою, лишені, і ще сотні можливих, тисячі, я не знаю, але… Я приречений тримати цю корону. Я не вилікуюсь від цього прокляття, як від недугу, як від слабкості, бо це і є справжній я. Просто я не такий, що тебе влаштовує.
Факелоносець завмирає від тяжкості слів. Тихо мовить:
– Кленсі?..
У відповідь заперечливо хитають головою.
– Більше – ні, для тебе. Спробуй ще раз. Можливо, тобі вдасться мене зламати.
Тяжіння лишає тіло Факелоносця. Він розуміє, що йому сказали усе. Більше немає сенсу, його не лишають.
– …Ось і все.
– Все? Що «все»?
Кленсі манерно зітхає, здіймаючи погляд.
– Можеш йти. Двері відчинені.
Холодний спокій голосу дається йому з помітним зусиллям. Факелоносець всміхається, безладно смикаючи головою убік.
– Он як. Не проведеш?
Він зводить на Кленсі погляд, зіштовхуючись з вже не вдаваною байдужістю.
– В тебе немає шансу заблукати. Йди. Тебе не чіпатимуть.
«Он як…» лунає в голові Факелоносця болючою порожнечею. Він спрямовує погляд до виходу і рушає, відчуваючи себе справді марним і зайвим тут і зараз. Заручником власного помилкового бажання затриматись. Та все ж…
Він стрімко розвертається, прямуючи до ліжка, дивлячись під ноги і відчуваючи, як злість на себе зливається з образою на все існуюче. Сідає поряд. Кладе долоню туди, де колись була червона стрічка…
Відчуття примушує відсмикнути руку, та ту перехоплюють, втримуючи на грудях.
– Щось хотів?
Різка низькість голосу полохає, Факелоносець злякано дивиться у чужі очі.
– Перевірити, чи ти…
– Не холодний? – усмішка на диво тепла, як і тіло, виявляється…
Факелоносець приречено киває.
– Так.
– Це все ще я, – усміхнено каже Кленсі, та усмішка ця блідне, згасає, і він відриває руку від себе, відпускає. – Живи тепер із цим знанням.
Кленсі знову усміхається, байдужість знову вдавана та… надто подібна реальній. Майже тотожна. І Факелоносець не хоче в це вірити, заперечливо хитає головою, повертаючи долоню на попереднє місце. Вперто, із натиском, проводячи вище, хапаючись за плече, стискаючи. Дивиться в очі гнівно, іншою рукою торкається волосся, що відросло так, що його можна стиснути, і він стискає.
«Скільки часу минуло? Як довго я затримався цього разу? Занадто довго? Мені треба йти…»
Та він не йде. Він тримається близько, залишається довше, дивиться в очі, немов намагаючись там знайти собі щось, бодай якесь виправдання, бо час затягується, пальці стискаються до болю і мить завмирає, стає незмінною.
Байдужі очі, скляний погляд. Його не тримають, він сам тримається, він сам залишається, хоч з усіх сил хоче зникнути зараз, просто опустити повіки, поволі перестати відчувати грубу тканину під пальцями і волосся, приємно-знайоме на дотик.
Це все треба лишити. Як і ту частину себе, що не хоче йти, що відчуває тепло тіла, напругу мʼязів, попри показну байдужість. Факелоносець заплющує очі. Так легше чути чуже дихання, яке теж зникне для нього, продовжиться без нього, як і серцебиття.
Він хоче відчути більше. Востаннє тут. Розтискає пальці на волоссі, веде рукою потилицею, опускаючи капюшон, оголюючи шию. Він може чути пульсацію крові, супроводжену майже непомітним, вкрай обережним зітханням.
Мало. Він хоче відчути цю мить розлому, втрати, торкається губами шиї, щоб відраховувати пульсом числа у зворотньому порядку.
Вісім.
Сім.
Занадто швидкий пульс, занадто живий. Факелоносець привідкриває рота, чіпляє шкіру зубами, утримує до легкого трепету-зітхання, більш очевидного за попереднє.
Він піде. Все це зникне. То чому б не взяти з собою у згадки ще щось?
Укус змінюється на поцілунок. Спраглий, хаотичний, болючий. Він хоче лишити по собі слід. Він хоче знати, що, там під чорним, відкарбується свідчення його, а не Кленсі, поразки.
Бо програв лише він.
І він відчуває, що Кленсі теж потрібні ці свідчення. Відсутність спротиву, байдужість? Чи це, радше, смирення? Кленсі дозволяє відпустити себе поволі, дозволяє усе: вчепитися за шию позаду, втиснути у себе, забратися рукою під одяг.
Факелоносець дихає важко, рвано. Кленсі намагається дихати рівно, розмірено.
Та в нього нічого не виходить.
На якомусь з поцілунко-укусів руки Кленсі опиняються на стегнах Факелоносця, той опиняється на ліжку і розуміє, що стає занадто обмежено. Недостатньо.
Відсторонюється, хапаючи за кофту, тягнучи на себе, каже, дивлячись на стиснуту тканину:
– Зніми.
– Це? – Кленсі хапається за низ кофти.
Факелоносець підводить погляд. Уважно дивиться в очі і твердо каже:
– Все.
Нехай.
Це неправильно, схиблено і відчайдушно, але інакше не відрізати, не відтяти, не відпустити.
Звʼязок видався сильнішим, тож Кленсі покірно лишає себе одягу, а Факелоносець лишається поки. Він бачить чужу оголеність, та це не про тіло. Це про страхи, сумніви, невпевненість – усе це вмістив у собі Кленсі, усе увібрав і намагається втримати, встояти, лишитися цілісним. Дивиться щиро сполохано, немов просячи не лишати його… такого.
Чесного, скореного власним невідворотним фатумом.
Та погляд змінюється на серйозно-відсторонений. Кленсі сидить у ліжку, дивиться, задерши підборіддя, немов кажучи: «я тебе не тримаю. Я впораюсь сам.» Навіть відкрившись повністю, зізнавшись у всіх власних слабкостях.
Та це скручує усі почуття Факелоносця спіраллю щемкості, туги і бажання привласнити цю вразливість собі.
Він впевнено вкладає Кленсі у ліжко, розводить йому ноги і, схилившись до вуха, чітко каже:
– Потерпи.
Буде боляче. Боляче має бути обом.
У засвітньому мареві, зморений, він торкається одного зі шрамів на грудях Кленсі, лежачи на його плечі. Чомусь Факелоносець упевнений – той зараз усміхається.
І це відчувається тим омріяним спокоєм, якого він прагнув ледь не усе своє існування. Всміхнувшись і сам, Факелоносець провалюється у сон.
Тьмяний світанок пробуджує у розфарбованих сонцем світлих стінах кімнати. Кленсі, зібраний, стоїть у дверях, дивиться пильно, відслідковуючи опіслясонне усвідомлення.
Факелоносець розморено потирає очі, дивиться запитально на чуже спокійне обличчя.
– Я буду тут за декілька годин…
Кленсі замовкає, ще мить дивиться на нього, а потім розвертається і йде.
Лунають зачиненням двері, разом із неозвученим запитанням:
«Та чи будеш тут ти?»
Факелоносець не знає. Він визнає, все ж, що не готовий поки що дати відповідь. Бо, поки він змирився з поразкою, Кленсі змирився з дещо іншим. Суттєвішим.
Та чи готовий він сам змиритися із прийняттям цієї спроби як останньої? Прийняти таку реальність, як щось неминуче…
Чи буде це програшом?
Він наодинці із запитаннями у кімнаті, де лише це ліжко, стільчик в кутку біля недофарбованої стіни, малярське приладдя в кутку…
Все таке незавершене… Але… це початок чогось нового.
Він збирає себе докупи, вдягається, натягуючи на тіло чорну кофтину, накидає капюшон.
Морозко, босими ногами він виходить з кімнати, знаходить необставлену кухню, каву, чашку, окріп… Йде назад, дорогою помічає свій лист на підлозі, випадково-неминуче зімʼятий.
Виходить на балкон і робить глибокий вдих, дивлячись із висоти значного поверху на вежу, у якій нещодавно вирішив для себе, що не повернеться сюди.
Ранковий серпанок у місті здається безбарвним. Та, пригледівшись, він помічає розмірено-сизуватий. Згадується темрява ночі і здогадки, що, можливо, в місті стало значно менше неону.
Можливо, щось дійсно змінилося. Чи зміниться. Він робить глибокий ковток розчинної кави і поринає у роздуми.
Бетон балконної перегородки шорсткуватий, дряпкий. Його хочеться торкатися, не задумуючись, нотувати усі унікальні неідеальності під кінчиками пальців.
Треба все ж дати собі час на прийняття зваженого рішення.
«Тижня мені вистачить?»
