Archive of Our Own

Chapter Text

Виблядок

Вогонь жадібно облизував стіни, пожирав килимову доріжку, підіймався по шторах, тріщав віконним склом. Долоні пахли бензином — гидотно-гірким на смак, пекучим, трохи солоним, не варто було пробувати. Над лисим санітаром зі скрученими в’язами схилилися одразу троє в однакових блакитних сорочках. Інші носилися з палати в палату, вискакували на сходи, кричали як різані. Лише принц Ґаутама незворушно розмазував по стіні рідке лайно, його високості нарешті ніхто не заважав. На сходах гримнуло, щось покотилося, завило внизу. Руки були паперовими, ноги теж. Паперовими і такими невагомими, майже прозорими. Ценестезія, казав доктор Се, нічого страшного, це виправиться. Все виправиться. У скляних дверях промайнуло перекреслене написом ОНЕНОРОБАЗ ДІХВ МІННОРОТС обличчя зі сплутаним волоссям. Очі задимлені та перегорілі, як запобіжники. Щось у худому обличчі здалося знайомим, воно подалося вперед. Пергаментні губи ворухнулися:

— Тебе немає. 

За ним промайнула тінь, двері відлетіли вбік. За дверима зімкнулася закопчена ніч. Уві сні хтось міцно тримав за руку. Небо струснулося під протяжного виття, йому підгавкували сирени за вікном, вони й дозволили отямитися. 

Мо Сюанью скотився з ліжка, боляче приклався головою та плечем. Очі розпухли та сльозилися, в носі все ще стояв запах гару. Ліва рука чесалася вище зап’ястку, він потягнувся до неї правою та одразу ж відсмикнув: не можна чіпати, порветься. У кулаці була затиснута газета, під нігтями запеклася кров. Мо Сюанью облизнув пересохлі губи та трохи почекав. Вони не розтанули, тільки ще сильніше захотілося пити. Взуті в запилені кросівки ноги лежали на ліжку, на вигляд абсолютно чужі, але нерозривно пов’язані з рештою тіла. По сірій стелі бігли тріщини, з-під них проступали обвуглені — колись давно, — але вцілілі перекриття. Закопчений кут, з якого злетіла побілка, заріс щільним павутинням, у якому відчайдушно борсалася муха. 

— Навіть не намагайся, — прошепотів він, — тебе все одно зжеруть. 

Нагодують отруйною слиною, яка переварить тебе зсередини, розрідить нутрощі до клейкого супу. Коли тебе нарешті почнуть висмоктувати до самого дна, останнім, що ти відчуєш, стане вдячність. 

Він відвернувся від дурної мухи, покосився на щільно засмикнуту штору, крізь яку долітав різкий свист гальм, гудки, окрики, музика. Дорожнього шуму було незвично багато, це розбудило інтерес, Мо Сюанью розпробував його так само обережно, як до цього ворушив ногами. В інтересі був відчутний присмак страху та голоду. Чи нормально людині, яка була заживо з’їдена, отямитися голодною? Від цього запитання в голові спалахнули обривки пам’яті, сухої та ядучої. Ланцюгова реакція ніяк не зупинялася, ще трохи — і Мо Сюанью вибухнув би сам разом із цією чужою кімнатою. Труснувши головою, він сів та підніс до очей газету, щоб зосередитися на чомусь невеликому. Розгорнув її, довго перечитував англійські літери, із зусиллям згадуючи, як вони складаються в слова. “Найнещасніший випадок XX сторіччя: смерть губернатора за півтора місяці до Передачі”. Літери стрибали, мутилися перед очима. Розпливалася навіть фотографія незнайомого витягнутого обличчя. Він перевів погляд вище, зачепився за синій шрифт “Саус Чайна Морнінг Пост”, розгладив газету, придивився до дати її виходу. Тринадцяте травня, тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомий. Число було таким же несправжнім, як він сам. Мо Сюанью відкинув газету, відповз від неї подалі. Під наскрізь мокрою футболкою, що обліпила шкіру, гулко стукало серце. Він не мав права знаходитися назовні, він був до цього ще не готовий. Запустивши пальці в волосся та міцно стиснувши кулаки, він розхитувався, болісно нагадуючи собі про себе. Його контузило під обвалом, це виліковне, він хоче вилікуватися, його звати Мо Сюанью, він старший син Мо Чанчунь, онук Одноокого Мо, в нього ніколи не було осереддя, він більше не буде видавати себе за іншого, він більше не хоче жити в лікарні, він не тікав із лікарні, лікарню підпалив не він. Варто було на мить збитися, як захльостувала зовсім інша, неправильна пам’ять; обриси кімнати пливли, змазувалися, Мо Сюанью спробував зробити підлогу м’якою та просочити крізь неї руку, але, як і раніше, нічого не вийшло; чи це не кращий доказ того, що він ніколи такого не вмів. Звуки все ще клекотіли за вікном — невиразні, глухі. Мо Сюанью ледве міг зрозуміти, де закінчується лінолеум та починаються такі ж липкі гумові пальці. Він із зусиллям відірвав руку від підлоги, обперся об ліжко, підвівся та, перечекавши приступ хиткого запаморочення, побрів до найближчих дверей. 

Між унітазом із перекошеним зливним бачком та занавішеним клейонкою душем влізла іржава раковина з дзеркалом, густо заліпленим наклейками зі Шварценеггером у термінаторських чорних окулярах, Брюсом Лі, Джекі Чаном, з-за всього цього м’язистого натовпу визирав пом’ятий ожилий мрець, гострі вилиці ось-ось розріжуть шкіру зсередини, звідти потече клейкий слиз… краще було не вглядатися. 

— Мо Сюанью, — пробурмотів він, відкрутив кран та засунув голову під воду, міцно вхопившись за краї раковини. Та похитнулася, але витримала. Так і стояв, доки трохи не попустило, потім нарешті напився. Погляд зіскочив на ліву руку, яка продовжувала зудіти. На внутрішньому боці, від зап’ястку до ліктя, запеклися вузькою кірочкою свіжі порізи, складаючись у номер: п’ять-чотири-вісім-три-шість-нуль. Мо Сюанью погладив крайню кірочку пальцем, піддів її та злизав кров, яка виступила. Повільно піднявши голову, відображення потягнулося до дзеркала долонею. Вони стояли так, звикаючи один до одного. Однаково змарнілі, наполовину неживі. Мо Сюанью помітив чорний шкіряний шнур на горлі, спробував дотягнутися, але пальці наткнулися на каламутну амальгаму. Друга рука відображення торкнулася вологої шиї, заворожено застигла на мірно пульсуючій артерії, потім намацала шнур, витягнула з-під футболки невеликий ключ, який гойдався на цьому шнурі. Довжини шнура вистачило, щоб роздивитися ключ, не знімаючи. На крихітній чорній голівці біліли нанесені фарбою цифри “1986”. Прямо на рифленій борозенці пропечані ієрогліфи: Коулун-Тун. Залізнична станція, кивнув він. 

Блідий привид у дзеркалі схвально посміхнувся та став майже скидатися на людину. 

Ані цигарок, ані їжі в квартирі не знайшлося, на кухні в низькому холодильнику стояла почата пляшка зміїної настоянки. Мо Сюанью дістав її та покрутив перед обличчям у пошуках ще якихось знаків, але проспиртована зміїна голова нічого не додала. Ядрена рідина обпекла піднебіння, окотила стравохід, на мить повернувся страх, що зараз все по-справжньому загориться зсередини. Він мало не впустив бісову пляшку, квапливо заткнув корком та сховав назад. Поки вона гулко котилася по пустій полиці до самої стінки, Мо Сюанью сам відчув себе змією, яка захлинулася каламутною рідотою, та відсахнувся від усвідомлення того, що накоїв. Порожня квартира без речей та дзеркал була йому незнайомою. Що він зробив із хазяями? Крові нібито ніде не було. Світлі штори в бузковий горошок, чисті стіни з пошарпаними шпалерами, жодного малюнка. Жодної ручки. Ані вуглини, ані сліду туші. Що він взагалі тут робив, як довго вимірював квадратне приміщення кроками, перш ніж залишити все це самому собі та якісно відрубитися? Пам’ять усе ще нагадувала запилену чужу шафу з неприємним гнильним запахом, туди не хотілося навіть зазирати, не те що доторкатися до чогось, чи, ще гірше — приміряти. Холодильник Мо Сюанью на всяк випадок відчинив ще раз, перевірити полиці на дверцятах та крихітну морозильну камеру. Ніякої відрізаної голови, валізи з нітрогліцерином, мішка коксу, консервної банки з кукурудзою, пересипаною діамантами. Змія в каламутній пляшці звісила набік довгого роздвоєного язика, знущально мружилася. В квартирі внизу так гучно ляснули двері, що віддалося в ступнях. Він придивився до пилюки на кросівках, припідняв ногу, тримаючись за холодильник, обмацав стерту підошву. В цьому взутті довго ходили, але Мо Сюанью не пам’ятав жодного кроку по вулиці в них, сірих із золотими вставками по боках, дешевій підробці під “Адідас”. На вішаку в крихітному передпокої висіла темно-синя спортивна вітрівка. Він надягнув її, приховуючи порізи, приховуючи татуйовані руки. Не варто було вирізнятися з натовпу. Друзів у Гонконзі в Мо Сюаньюя не було. Не з його боягузливим характером, не з його наскрізь хворою головою. Люди, в яких є справжні друзі, не доходять до того, щоб уявляти себе кимось іншим. Вигадувати собі чуже життя та поринати в нього так, щоб начисто забувати своє. На вузькій взуттєвій тумбі лежали темні пластикові окуляри та кепка. В кишені куртки знайшлися гроші, скріплені затискачем, чотириста доларів дрібними купюрами. І ще — пластикове посвідчення особи, зайве нагадування про те, як його звуть. Двері не були зачинені, Мо Сюанью витягнув ключа з замкової шпарини, поклав його в кишеню та обережно висунувся в коридор. 

Половина дверей на поверсі вела в звичайні на вигляд квартири, як і там, звідки він вийшов; інші були заклеєні вивісками: “масаж”, “пошив одягу”, “ворожіння по руці та іншому”, “оптова крамниця Вана”. Вузькі сходи в самому кінці нескінченної кишки з декількома поворотами — він повз по ній неперевареним шматком м’яса, — просоталися сечею, травкою та горілою олією. Мо Сюанью спустився на сім поверхів, вибрався у провулок, заставлений сміттєвими баками. Назустріч брязкав візочок, що займав увесь прохід, догори забитий коробками з телевізорами. Щоб пропустити його, він притиснувся до вогкої стіни та несподівано для себе розсміявся, негайно заткнувши собі рота долонею. Псих чи ні, але він вибрався звідти. Діловитий чоловік покосився, пробурчав щось про обдовбаних пиздюків, заторохтів візком далі, до ширшого проходу. Знав би ти… — відгукнулося всередині, але Мо Сюанью звелів собі заткнутися. Він не вмів проходити крізь стіни, не вмів вивертати людей навиворіт, не вмів підпалювати предмети доторком, не вмів стріляти. 

Зате його не обгризли тварюки за гранню. 

Мішанина екранів та вивісок оточила з усіх боків, гамірна багатосмугова вулиця оглушливо гуділа, рипіла, пищала, підморгувала значками американського долара: “обмін”, “чистий обмін без відсотків”, “кращий обмін”. З екрану висотою в три поверхи насувалася величезна худорлява тітка в джинсах, що мали ось-ось впасти, шкіра та кістки, ніби її теж хтось довго жер, але в останній момент передумав. Мо Сюанью із зусиллям відірвав погляд від реклами, вирячився на широченний, пофарбований яскраво-жовтою фарбою перехід, на гігантську золоту кішку в сяючій вітрині, на ескалатор, який тягнувся кудись одразу до третього поверху, на стіну, завішану паперовими оголошеннями, нескінченний крик куплю-продам-зроблю-все-що-завгодно. Всі фарби розплилися та змішалися, як на свіжій акварелі, він затулив обличчя рукою, а вони все одно просочувалися між пальців, сліпили. Натовп місив його, то змушуючи посуватися ближче до стіни, то майже випльовуючи на проїжджу частину. А він усе посміхався, підставивши обличчя крихітному клаптику неба, розчищеному від повсюдних висоток. Сонце м’яко гладило по повіках, виблискувало на мідній табличці “Чункінські особняки”. Нарешті він зрозумів, де опинився. Ні хріна собі, не впізнати Нейтан-роуд, головну артерію півоньського Чімсачьоя. Та що взагалі лишилося в цій башці?

Нахмурившись, Мо Сюанью упіймав таксі та сказав довезти його до вокзалу. За двадцять хвилин дороги по радіо не прозвучало жодної знайомої пісні. Ані кантонською, ані англійською. Жодного знайомого голосу. На ксерокопії ліцензії, яка гойдалася в таксиста на задньому сидінні, стояло все те ж число. 

Тисяча дев’ятсот дев’яносто сім. 

— Теж любиш рок, друже? — гмикнув таксист і ввімкнув звук голосніше, підспівуючи з диким акцентом: — Стеееерінг ет зе сааааан…

А Мо Сюанью все хитав і хитав головою, як ідіотська собачка на торпедо. 

Оце так занесло. 

— Знаєш гарне місце поблизу, де не годують щурами? — запитав він та ошаліло моргнув, помітивши число на лічільнику. Чотириста доларів могли випаруватися ще до вечора. 

— Тобі просто місце чи так… із вибриками? — діловито уточнив таксист. — Недавно приїхав, так? Тут у нас, у Гонконзі, є все. 

— Жерти хочу, помираю, — відгукнувся Мо Сюанью. — Почекаєш мене коло вокзалу?

— Тільки швидко. Там ганяють, — таксист постукав по гладенько поголеній шиї. — Ці. 

Боязкий тон підказав застебнути вітрівку під саме горло, щоб не світити татуюваннями — ні тут, ані на вокзалі. Він почав заздрити дохлій гадюці, що купалася в морі спирту. От у кого вдалося якщо не життя, так хоча б посмертя. 

В камері зберігання лежала легка спортивна сумка. Мо Сюанью крадькома озирнувся, переконався, що нікому немає до нього справи, й перекинув її через плече. Коли він вийшов з вокзалу, над автівкою вже нависли двоє міцних хлопаків у однакових шкіряних піджаках. У обох на коротко стрижених потилицях була набита знайома квітка. Якщо тихо звалити, не доведеться розплачуватися, прикинув Мо Сюанью. Він ніколи не був героєм, він утік з Лантау, підібгавши хвоста, коли мама повісилася, він забив на молодшого брата й поняття не мав, як той росте — такий же невдалий, позбавлений осереддя; він шестерив у далеких родичів на Коулуні, доки не потрапив у Безсонне слідом за Мо Женьмі, він крутився поблизу Ліцюань-стріт у надії, що його хтось помітить, але найпомітнішим у його житті став будинок, який обвалився йому на голову, і навіть цього він не запам’ятав. Кулаки стиснулися самі по собі, на губи наповзла неприємна посмішка. Лягавих навколо видно не було. 

— Гей, приятелю. Потримай, — він жбурнув сумку в руки одному півоню та навідліг врізав під дих другому. Той крекнув, але скоріше від здивування — удар вийшов по-дівчачому слабким. Зціпивши зуби, Мо Сюанью заїхав по широкому горлу ребром долоні. Це спрацювало краще. Смикнувши на себе сумку, він хвицнув мудака під коліно, стрибнув у автівку та закричав:

— Гони!

Це було зайвим. Автівку підкидало на поворотах так, ніби за нею гналася половина міста. Пульс скажено стукотів у скронях, перед очима потемніло. 

— Якого хріна вокзал кришують півоні? — процідив він, розминаючи відбиту кисть. 

Таксист гучно зглитнув. Говорити почав ще через пару кварталів, і чомусь пошепки. 

— Я не знаю, хто ви… але тут так не можна. Це не прості люди. Будуть проблеми. 

— Ми не менш ніж на милю на північ від Бондарі-роуд. Що тут забули ці уйобки?

— Вони там завжди, — похитав головою таксист. — Я тут скоро два роки як їжджу, кожного дня стирчать. Але сьогодні зовсім охрініли, десяти хвилин не пройшло, і я ж не брав пасажира!

Тихе бубоніння розсипалося на звуки, ніяк не збиралося назад у слова. Ніби Мо Сюанью геть забув кантонську. Стало нічим дихати, він смикнув блискавку куртки. Почухав горло, зірвав бейсболку. Спітніле волосся розсипалося по плечах. Все всередині дрібно трусилося. 

— Не хочу, — пробурмотів він. — Не хочу нічого цього знати. 

Город ряснів вивісками, зміївся за вікном. Чимось знайомий, чимось чужий. Він висунув голову в вікно, так і їхав. Від вологого вітру в обличчя трохи відпустило, але з автівки Мо Сюанью все одно вилізав обережно, притримуючись за дверцята. 

Половину грошей таксист повернув. Сказав: за допомогу. І сунув візитівку на випадок, якщо все-таки захочеться побувати в усяких інших, вечірніх місцях. 

Чи то все-таки розгледів щось на шиї, чи то просто трапилася гарна людина. 

Навіть цигарку на прощання вдалося стрельнути. 

Дівчина в малинових окулярах за прилавком крихітного ресторану на розі Квіткового ринку та Саї-стріт читала товстий підручник з медичної біології. Вони побазікали про те, про се. Сумка обпікала ногу, в неї хотілося зазирнути негайно та не дивитися ніколи. Офіціантка представилася Ритою, Мо Сюанью навіщось запитав, що вона робить увечері. Готуюсь до екзаменів, кокетливо махнула віями Рита та, поставивши пиво зі склянкою, пурхнула назад на кухню. Поки її не було, він усе-таки відкрив сумку — обережно, ніби до блискавки була прив’язана тротилова шашка. 

В сумці лежали речі. Пара білих футболок, пара чорних. Шкарпетки, запечатана упаковка нижньої білизни. Книжка “Путівник Гонконгом” зі складеною вчетверо картою міста. Дві банки бобових консервів. Складаний ніж, який Мо Сюанью негайно, поки дівчинка не повернулася, сховав до кишені. Під усім цим — декілька газет, під ними — папка. Він розгорнув її, уставився на заповнену від руки форму з шапкою “Медична карта амбулаторного пацієнта”. Лікар-куратор: Майкл Се. Ім’я: Мо Сюанью. Дата народження: 31 жовтня 1965. Вік на початок лікування: 29. Дата початку лікування: 02 липня 1994. Діагноз: прогресуючий шизоафективний розлад, деперсоналізація, нарколепсія. На папці в одному місці був відбиток забрудненого сажею пальця. Він обережно приклав свій — розмір співпадав. 

— Ваша смажена лапша з яловичиною. 

Мо Сюанью закрив папку так різко, що Рита відсахнулася. Вичавив посмішку. 

— Пробач, я тут теж трохи… навчаюся. 

— Ви теж студент?

— В якомусь сенсі, — пробурмотів він. І вже коли вона відходила, запитав: — Що значить “нарколепсія”?

— Ми такого не прохо-одили… — протягнула вона. — По-моєму, це коли люди надто довго сплять удень і бачать галюцинації… здається. Почекайте, я зараз сестрі подзвоню. В неї хлопець терапевт. 

Він прибрав папку на коліна та потягнувся до паличок. Їх ледь вдавалося тримати тремтячими дерев’яними пальцями. Від посипаної кунжутом лапші підіймався густий, ароматний пар, вона щезла швидше, ніж він зміг отямитися. Мо Сюанью запив її пивом. Офіціантка продовжувала базікати по телефону, накручуючи на палець довгий локон. Можна було знову розгорнути історію хвороби. Скарги хворого — ще півтори списаних сторінки, часто в лапках. Чорнила різні, дати різні, заповнювалося на протязі декількох років. “Не можу вийти звідси”, щоб “дати всім пизди”, “заважають прикликати армію мерців, вони розірвуть вас усіх на шмаття”, “мало сил”, “паморочиться голова”, “хочу спати від ваших коліс”. Мо Сюанью говорив це, він точно пам’ятав. Хочу спати від ваших колес, вічно хочу спати. Не буду жерти це лайно. Лікар сказав: тоді стане ще гірше… чи це вже наснилося потім. Все пливло перед очима, дві з половиною офіціантки з телефонами за стійкою, три порожніх тарілки. Він зглитнув, проморгався, зірвав із себе вітрівку — раптом стало задушливо-спекотно. Знову розкрив папку, проглянув розділ “Анамнез життя (зі слів хворого)”. Нічого нового, його мати не змогла сформувати осереддя (примітка лікаря в дужках: нав’язлива ідея) та втекла блядувати на материк. Потаскалася з туристами, підсіла на сніжок, докотилася до борделя. Повернулася на Лантау з немовлям через пару років. Її батько, Одноокий, побив її до напівсмерті, а коли зійшли синці, видав заміж. Вітчим Мо Сюанью терпіти не міг, він старався не сидіти вдома. Вештався по Пристані, підглядав за ким попало, підслуховував і намагався бути корисним, але виходило тільки гірше. Дома його інакше, ніж виблядком, не називали. Мати народила ще раз і стала налягати  на вино, поки чоловіка не було вдома, а свекруха не бачила. Вона одразу відчула, що другий син теж виросте без осереддя. Коли це зрозуміли інші, її вигнали разом із дітьми. Дід поводився із Мо Сюанью не краще за вітчима. Вічно намагався загнати на найпаскудніші роботи. Драїти рибальські човни, чистити вузькі, засмічені протоки. Якось п’яна матір сказала, що він не аби чий син (примітка лікаря: назвати ім’я можливого батька відмовився навідріз), і тоді Мо Сюанью зрозумів: його спеціально залишили без осереддя, в покарання. Його спеціально криво навчали. Вона просто не вміла, а вони не захотіли. Він зненавидів їх усіх — діда, решту, хто щось умів. Мати повісилася, коли йому виповнилося вісімнадцять — єдина, кому було до Мо Сюанью діло. Така ж безталанна, як він сам, обрубок людини. Він утік та подався до далеких родичів у Монкоці. Займався там абичим. Чим він без осереддя міг займатися…

Дійшовши до заголовку “статевий анамнез”, Мо Сюанью відсунув папку, судомно допив пиво, перегорнув декілька сторінок. Дід і здав його в лікарню, одноока сука, так тут було записано. Здав… а значить, оплачував рахунки всі ці роки. Ретельний почерк тепер документував “зі слів опікуна”: травма голови в травні 1986, спалахи агресії зі стійкою впевненістю, що всі таємні товариства мають бути знищені, що він влаштував землетрус у Гонконзі своїми руками, що осереддя — корінь зла. Він став убивати собак та кидатися на людей, провалюватися в сон посеред дня, днями не прокидатися. Дивно, що Одноокий терпів так довго. Дід, якого пам’ятав Мо Сюанью, їбанув би його цеглиною по потилиці, прив’язав би ту ж цеглину до шиї та згодував рибам. Він був недоброю, але практичною людиною. Викидати шалене бабло на клініку… розкаявся, чи що. 

— Хєрня, — прошепотів Мо Сюанью, нижня губа зрадницьки затремтіла, він учепився в неї зубами. Схопився за стіл, який кудись поплив. Жбурнув папку в сумку, ледь стримав блювотний позив. Десь за спиною грохнувся перекинутий стілець. Він дотягнув сумку до вузького сортиру, вшнипився в дзеркало. 

— Мо Сюанью, — прошепотіли чужі губи. 

Все це з ним сталося. Все це сталося не з ним. 

— Вам погано? Що з вами? — тривожно забарабанила в двері офіціантка. 

Він осоловіло уставився на білу в червоні квіти блузку. Вони ворушилися, квіти. Кожного разу, коли Рита дихала. 

— Скільки мені, по-твоєму, років? — хрипко запитав він. 

— Ну… тридцять… із чимось… мабуть, — у карих очах читався однозначний діагноз: старезний дід. — Може, викликати швидку?

Пам’ять охоче відізвалася спробами ухилитися від голки. Міцними руками, що притискали до жорсткого ліжка. Ременями. Нескінченним сном, із якого ніяк не виходило вивалитися, скільки не кружляй. Безглуздим, беззмістовним сном без снів. Його ж доїли за гранню, куди він випав, коли провалився разом із ошметками будівлі, він не чинив опору. Він пам’ятав це набагато краще, ніж ім’я свого молодшого брата: як тягнуло, дуло всередині, як з усіх боків тягнулися темні згустки, як він крикнув їм: та подавіться уже нарешті. Все це було помилкою. Все, що він робив, було помилкою. Він нікого не зміг врятувати. 

Його вивернуло — лапшою, і м’ясом, і пивом — прямо під ноги Риті. Вона скрикнула, але негайно змусила нагнутися, прополоскати рота водою. Заходилася мацати пульс. 

— По-моєму, я просто отруївся, — тихо сказав він. І знову проблювався залишками їжі та шлункового соку. Горло саднило, ніби він нажерся скла. — Нічого страшного. Поп’ю води. Посиджу трохи. Нічого…

Нічого цього не було. Його звали Мо Сюанью, він утік від світу, де всі його зневажали, в світ, де всі його ненавиділи. Вигадав війну, в якій переміг. Людей, за яких відповідав. Вигадав усіх, кого підвів. Яким потрібно було бути відбитим на всю голову придурком, щоб добровільно таке на себе взяти?

— Я зараз, із-під крану не пийте, — офіціантка взяла його під лікоть, допомогла опуститися на унітаз, крихітна, але сильна. — Але це точно не наша їжа. 

— Не ваша… — пробурмотів він їй услід. І, підхопивши сумку на плече, вислизнув у інший кінець коридору, де примітив задні двері. Не вистачало ще, щоб Рита насправді викликала лікарів. 

Бліде обличчя в склі аптеки. Обличчя в вітрині поміж безголових манекенів. Обличчя в дзеркальці на прилавку. Обличчя в дверях двоповерхового автобуса. Обличчя в відображенні чужих сонцезахисних окулярів, куди не кинеш оком — всюди одне й те ж саме мерзенно-власне обличчя. Він брів, не розбираючи дороги — крізь ринок, повз ятки з їжею, яка настирливо смерділа, від якої скручувало живіт, по сходах, по переходу над проїжджою частиною, по проїжджій частині, крізь оглушливі сигнали та вереск гальм. Капот чорної автівки зі скреготінням завмер коло самого стегна, із нього знову визирнуло застигле, охрініле обличчя; не було сил рознести автівку вщент, застрибнути на неї, пробити кулаком дах, змусити її стати м’якою, як масло, хоча все навколо все ще складалося з одного й того ж самого — його рука і тачка, і асфальт, і небо, і неможливо щасливе сонце, і мудак, що кричав із вікна. Все складалося з одного й того ж самого, але більше не підкорялося. 

Ніколи не підкорялося. 

На боці теліпалася сумка з папкою — в якій була описане все його нікчемне життя, — гнала його далі — перехрестя за перехрестям. Від задушливої вологої спеки мутилося в голові, ноги дрібно тремтіли. Мо Сюанью ввалився в крихітну лавку, яку натужно обдував вентилятор, подихав трохи, купив банан і дві пляшки води, цигарками тут не торгували, та й біс із ним, від однієї думки про цигарку одразу занудило. Доктор Се не згадував про куріння в розділі “шкідливі звички”. Їбаний доктор Се, який описував його, як виставкове звірятко. Зріст, вага, раса, особливості народження; як проходила вагітність матері — невідомо, але… він вивалився на вулицю, вилив на голову одну пляшку, залпом уполовинив другу. Стало трохи легше дихати, але горло все ще горіло. 

— Здача, пане. Ви забули здачу! — крикнув із дверей кремезний чоловік у білій майці та смугастих спортивних штанях. Не звертаючи на нього уваги, Мо Сюанью засунув банан у сумку, поставив сумку на землю, зірвав із себе футболку та вшнипився у скло. Погладив зблідлі татуювання, накрив долонею лотос на грудях. Одноокий у житті б не дозволив набити йому лотос. Ніхто б не дозволив набити лотос людині без осереддя… ні, осмикнув себе Мо Сюанью, це галлюцинація, він не випив вчасно колеса, це знову чужа, вигадана пам’ять. Невже в нього немає зовсім нічого свого? В відображенні за спиною пригальмувала поліцейська автівка. Мо Сюанью схопив сумку та кинувся в провулок. Пробіг декілька кварталів, доки палюче повітря не стало клубком поперек горлянки. Переконався, що його не переслідують, швидко прожував банан і побрів до вузьких сходів. Зі скверу над нею долітав стук кісточок, азартні крики — там різалися в маджонг. Ноги більше не тримали, довелося опуститися на сходинку в тіні розлогого клена. Він задер голову, довго слухав, як шумить листя та гравці. Губи самі розтягнулися в посмішці. Яка різниця, де його зжерли — в дурдомі чи за гранню. Який сенс чіплятися за минуле, в якому все одно нічого не виходило впіймати. Лікар, який описував хворобу Мо Сюанью настільки ретельно — таємні товариства, клани, осереддя… він повинен був поговорити з цим безстрашним лікарем. З’ясувати, хто насправді оплачував рахунки. Насвистуючи, він спустився до таксофону, розміняв дріб’язок у сусідньому кіоску. Адреса та телефон клініки були пропечатані на формулярі історії хвороби. 

— Лікарня святого Ігнатія, — мелодичним жіночим голосом відгукнулася слухавка після декількох довгих гудків. 

— З’єднайте з доктором Майклом Се, — попросив він. 

— На жаль, доктор Се дуже зайнятий зараз. Що йому передати?

Горло подряпав сухий смішок. Звісно, зайнятий, у нього лікарня згоріла. 

— Він сам хотів би зі мною поговорити. Це стосується пожежі. 

— А, ви зі страхової? Добре, я зараз перевірю, чи не зможе він взяти слухавку. Як вас представити?

— Зі страхової… — повторив він. Ковтнув води. Приклав холодну пляшку до лоба. 

— Перепрошую, погано чути. Як вас представити?

— Скажи, що дзвонить Вей Вусянь. 

Всередині все неприємно стиснулося. Слухавка мовчала вічність, перш ніж байдуже перепитати:

— Вей Вусянь, правильно?

Неправильно, похитав головою Мо Сюанью. Але відповів:

— Так. 

— Почекайте на лінії. 

— Я просто хочу знати, хто оплачував рахунки, — пробурмотів він тужливому фортепіано, що лилося зі слухавки, першій мелодії, яка звучала знайомо. Від цього стало тепло та нудотно, Мо Сюанью поняття не мав, де її чув він сам, а не наполовину вигадана ним людина, чиїм іменем він знову прикрився. Яким же треба було бути порожнім. Як же потрібно було хотіти позбутися себе…

— Ви знайшлися, — пролунав м’який голос доктора Се. — Ми вже, зізнаюся, всерйоз переживали. 

— Ви переживали, — гмикнув Мо Сюанью. — Я вас підпалив. 

— Ну що ви. У вас не було для цього ніякої практичної можливості. Сталося коротке замикання. Жахлива у всіх нас видалася ніч. Де ви, у рідних? Як ви почуваєтеся?

— Ні, — відрізав він, нездатний переварити чужий стурбований тон. Ударив кулаком по стінці таксофону. — Ви… впевнені, що це не я?

— Безперечно. Ви… впевнені, що вам добре та безпечно там, де ви знаходитеся?

— Цілком. А ви?

— Я міг би прислати за вами автівку, — сказав Майкл Се і цим остаточно себе видав. Хто б не платив йому, він платив не за лікування, а за те, щоб Мо Сюанью тримали в гамівній сорочці. 

— Не хвилюйтеся. Я скоро доїду сам. 

— Послу… — донеслося зі слухавки, але важіль із тріском відкусив усе інше. 

Тепер дійсно варто було навідатися в лікарню. І постежити біля входу. 

Прийомний син

Ворона описала напівколо над парковкою та всілася на крайньому ліхтарі. В яскравому сонячному світлі вона здалася штучною. Залізним птахом із коміксу з камерами в очах. 

— Ти знаєш, що потрібно робити, — Лань Вандзі заглушив двигуна. Покосившись на прямий незворушний профіль, Сиджвей коротко кивнув. Йому вже було шістнадцять, звісно, він знав. Дивитися та запам’ятовувати. Слухати. Чекати на що завгодно. Не втручатися без наказу. 

І не ставити дурних запитань, навіть якщо вони рояться в роті, скільки не ковтай. 

Це і є та сама “сімейна лікарня”, про яку якось згадував Майстер Церемоній? Чому тоді тут немає ніякої охорони, як у Хмарних Глибинах? Хто знає про те, чим тут іноді займаються, окрім головлікаря? Чим тут взагалі займаються, якщо вже на те пішло?

Сиджвей тихо зітхнув і пробігся поглядом по автівках. Виокремив “мерседес” представницького класу, навряд чи набагато дешевший за двомісний “порше”, на якому сюди приїхали вони. Скільки він пам’ятав, ще з дитинства — Лань Вандзі не визнавав інших автівок, крім спортивних родстерів. Не відволікатися, значить — “мерседес”, скоріше за все, автівка головлікаря, решта вісім седанів помітно скромніші. Слідів пожежі з парковки видно не було, але щось стояло в повітрі: навіть не запах, а якесь особливе відчуття брязкотіння. 

— Ніби багато натягнутих ниток, крізь які прорізали дірку, — спробував він пояснити. — Тому натяг на сусідніх більший, ніж вони можуть витримати. 

Ні з ким іншим, навіть із Майстром Церемоній, який виростив та виховав його як рідного сина, Сиджвей не став би ділитися таким. Той зажадав би, щоб він сказав ясніше, а як таке поясниш. Невидиме, нічим не обґрунтоване. 

— В будь-яких місцях, де порушений порядок, ці тече інакше, — прикривши очі, Лань Вандзі торкнувся долонею осереддя та розвернув другу назовні. — Тут забагато води, земля з вогнем пригнічені. Само вирівняється через тиждень, але якщо Майкл скаже, що для пацієнтів це проблема — подивимося, що можна зробити. 

Декілька кроків Сиджвей набирався сміливості. 

— Це інше. Це взагалі не про п’ять елементів ці… а про якийсь шостий. 

Коли всі волосинки на шиї встають дибки, а ти не розумієш, чому. Коли прокидаєшся після якогось простого сну та до ранку не можеш заснути, впевнений: ти дивився його не один. І скільки не заколисуй осереддя, скільки не балансуй у собі енергію — ти можеш заспокоїтися, але не забути. 

Лань Вандзі кивнув. Так спокійно, ніби кожного дня про щось подібне чув. Сиджвей не уявляв, що може вивести його з ідеальної рівноваги. 

— Ти кажеш про те, що було, чи про те, що буде?

Замислившись на запитанням, Сиджвей усвідомив, що всьому цьому може знайтися набагато простіше пояснення. Він пообіцяв Дзін’ї з А-Ліном відвезти їх до дорослого тиру після уроків, упевнений, що опівдні там ще порожньо, а замість цього, нашвидкуруч перепросивши, поїхав разом із Лань Вандзі. Порушене слово всю дорогу натирало всередині. Він ніяк не міг відмовитися, коли Лань Вандзі покликав із собою, але вони ж домовилися ще на вихідних, малі чекали декілька днів…

— Не знаю, — чесно сказав він. — Мабуть, я просто... 

— Скажеш, коли зрозумієш, — відгукнувся Лань Вандзі. 

Варто було обійти клініку, й погляд різонула потворна чорна пляма на лівому крилі. Лань Вандзі на мить зупинився, вдивляючись в найзакопченіші віконні отвори третього поверху. Напевне вогонь пішов звідти. Тут досі неабияк смерділо, смарагдовий газон коло будівлі безжалісно перекреслювали широкі колії — вночі туди забралися пожежні автівки. На газоні возилися люди в робочих комбінезонах — рятували те, що можна врятувати, знімали дерн із шаром безнадійно зіпсованого газону, радилися, чи не погубить нову траву надлишок води. Всі вони говорили кантонською з грубуватим материковим акцентом. Поки Сиджвей перераховував їх на всякий випадок та намагався вкласти в пам’яті обличчя, Лань Вандзі рушив уперед, повз чорний мармуровий камінь із золотим тисненням “Психоневрологічний реабілітаційний центр ім. святого Ігнатія”. Казали, він у свої шістнадцять уже ходив на нічне полювання, стріляв посеред залюдненого ринку без промаху. А в вісімнадцять мало не помер у полоні. А потім воював із бандами Вень Жвоханя. Часи змінилися, звісно, але Сиджвей все одно таємно мріяв про нічне полювання, війну, інода навіть про полон, де він зможе себе проявити. Довести, що його недарма вчили. В Абердині, на Стенлі, в Сохо ті його ровесники, які не ходили в школу, вже допомагали тримати район. “Це їхнє діло, — другий рік поспіль незмінно відповідав Лань Вандзі, коли Сиджвей набирався сміливості заговорити про це, — твоє діло вчитися”. 

На одному з вікон другого поверху ворухнулися жалюзі. 

— Нас помітили, — сказав Сиджвей. 

Лань Вандзі кивнув. 

— Це кабінет доктора Се. Почекаємо тут, він спуститься. 

— Ми… не будемо оглядати місце пожежі? — Сиджвей ледь зміг приховати розчарування в голосі. Хоча що він міг приховати, розмовляючи з Лань Вандзі. 

Той повів плечем. 

— Там шумно. Тут зручніше говорити, — посмішка торкнулася губ, легка, як сонячний зайчик. — Мене попросили завірити доктора Се, що сім’я надасть будь-яку допомогу. Коли ми його послухаємо, стане ясно, чим тут можна допомогти. 

Судячи з того, що було видно ззовні, вигоріла приблизно третина крила. Нехай навіть за кожним почорнілим віконним отвором ховалася всього лише одиночна палата — десь усіх людей звідти потрібно було сьогодні розмістити. Якщо, звісно, всі вони не задихнулися чадним газом. Сиджвея пересмикнуло. А може відчуття, яке охопило його на парковці, було просто відзвуком чужих смертей?

Для медитації тут був не час і не місце, він спробував відсторонитися від усього суєтного, уявивши собі пістолет у руці. Уява не зупинилася на цьому, намалювала перехрестя, але не доріг, а траекторій куль, які вже вилетіли з невидимих дул. 

Сиджвей нарешті зрозумів, як зможе пояснити це Лань Вандзі, але від ґанку до них, огинаючи таксі, яке на когось чекало, поспішав високий чоловік у коричневому костюмі та медичному халаті, накинутому на плечі. 

— Я нескінченно вдячний, що ти приїхав, Етане, — простягнуту руку Лань Вандзі він охопив обома долонями — по-жіночому невеликими, з тонкою рожевою шкірою. Сиджвей вловив на собі короткий погляд. 

— Майкле, це мій кузен Ніколас Лань, — відповів Лань Вандзі на не задане вголос запитання. 

— До ваших послуг, докторе Се, — схилив голову Сиджвей, задоволений, що за вимову червоніти не доведеться. Із Лань Вандзі вони завжди говорили англійською, заповнюючи кантонськими словами лише те, для чого не існувало перекладу. В дитинстві це змушувало налягати на навчання, а тепер Сиджвей заледве розумів, на якій мові думає. Від слова “кузен” усе потеплішало всередині. Лань Вандзі вперше представляв його комусь сторонньому, і зробив це так, ніби між ними насправді існував кровний зв’язок. 

Доктор Се кивнув, негайно викреслюючи Сиджвея зі списку речей, на які варто було звертати увагу. Йому напевне довелося провести безсонну ніч, але щоки були чисто поголені, від свіжого одягу приємно пахло гіркувато-кедровим одеколоном. 

— Страховщики будуть тут із хвилини на хвилину, а я абсолютно не розумію, що з ними робити. Це катастрофа. Що буде з нашою репутацією? Ти розумієш, хто прямо зараз лежить у правому крилі?!

Голосом доктор Се володів набагато гірше, ніж обличчям. Здавалося, він, як п’яний канатоходець, ось-ось зірветься із узятої висоти. Мабуть, пацієнтам із правого крила цієї лікарні категорично не варто було перетинатися з потерпілими мешканцями лівого. Лань Вандзі легко смикнув бровою і кивнув за спину доктору. 

— Втрати є?

— Загоряння сталося у відділенні для недобровільних, Етане, — кожне нове слово доктор Се цідив із наростаючим обуренням. — Звісно, є. Ми втратили санітара, з другим досі не можемо зв’язатися. Між другим та третім поверхом провалився шматок перекриття, ми були впевнені, що його завалило, але рятувальники тільки-но поїхали, живих там не лишилося. Перелякався, мабуть. Сподіваюся. Троє пацієнтів утекли. Ще двох я ледь відкачав. А все це знаєш чому?

Він замовк і різко набрав у груди повітря, Дзін’ї так робив зазвичай перед тим, як закричати. Але доктор Се мовчки свердлив Лань Вандзі напруженими очима з-за тонкої оправи окулярів. 

Заднє вікно таксі коло ґанку лікарні опустилося. Можливо, водій просто провітрював салон. Сонце припікало з самого ранку, в Сиджвея під піджаком сорочка була вже мокра. Навіть у доктора на скронях виступили сяючі бісерини, а він же був, за словами Лань Вандзі, одним із кращих у місті майстрів регуляції меридіанів. 

— У дев’яносто другому, коли ми вирішили перевозити лікарню на материк, — нарешті почав Майкл Се набагато тихішим та злим водночас голосом, — мене завірили, що будівля буде спроектована та побудована за всіма стандартами. А не по-китайськи. Ми всі розуміємо, яка тут буває клієнтура. В обох відділеннях, якщо вже на те пішло. А сьогодні вранці я дізнаюся, що хтось не знайшов кращого способу освоїти виділені на будівництво гроші, ніж побудувати лікарню навколо існуючого каркасу довоєнної фабрики! Етане, тут із дев’яносто четвертого, з тих пір, як ми відкрилися, не було жодної інспекції, вони ставлять підпис на свідоцтво, не доходячи до стійки реєстрації! Звідки мені було знати, що ми з самого відкриття сиділи на пороховій бочці?! Це дерево старе, як моя прапрабабуся перед смертю в сто чотири роки, мир її праху. Вистачило іскри, щоб воно полихнуло всередині стін!

Слухаючи його, Лань Вандзі декілька разів озирався у бік лікарні, до якої тепер стояв боком. Дивився на зяючі провали вікон порожнім, дещо розфокусованим поглядом. До чогось свого прислуховувався. 

— Ти не міг цього знати, Майкле. Сиджвею, попроси таксиста поїхати геть. 

Нічого несподіваного. Судячи з вигляду доктора Се та його слів, запитання, чи не боїться він навмисного підпалу, варто було ставити наодинці. Вони з Лань Вандзі не здавалися добрими друзями, але явно непогано один одного знали. Можливо, відвідували одні й ті самі прийоми, на кшталт того, куди Сиджвей потрапив перед білим новим роком — ходив слідом за Лань Вандзі та Хазяїном Гори, носив тонкий шкіряний портфель, який Хазяїну Гори так і не знадобився, почувався зовсім не в своїй тарілці. Доктор виглядав людиною, яка точно знає, як їдять на губернаторському фуршеті. Звісно, його повинна була сильно засмутити новина про те, що хтось відмивав на будівництві лікарні гроші… але Сиджвея все одно покоробив обурений тон. Хіба можна було говорити так із рідним молодшим братом Хазяїна Гори Гусу Лань… Сиджвей покосився через плече — Лань Вандзі все ще стояв до нього та автівки боком, права рука вільно висіла вздовж тіла, але в піджатих пальцях у будь-яку мить міг з’явитися “рюгер”. Чи знав він із самого початку те, що Сиджвей тільки що побачив: на задньому сидінні таксі весь цей час знаходився пасажир, який відкинувся на спинку і тому був невидимий ззовні?

Таксист неохоче опустив вікно лише після того, як Сиджвей двічі постукав. 

— Перепрошую, стоянка тут небажана. 

— Я не бачив забороняючого знаку, — примружився старий, оголивши в посмішці жовті криві зуби. 

— Я не сказав, що стоянка тут заборонена. Вона для вас небажана, — сказав Сиджвей. 

Чоловік на задньому сидінні увесь цей час ніби спав, але тепер поморщився та, не розплющуючи очей, засунув руку в кишеню вітрівки. Щось дістав звідти, підкликав Сиджвея недвозначним жестом. Той крокнув у бік заднього вікна, вирішивши: якщо відчує небезпеку, встигне відсахнутися або присісти. Решту — за мить зробить Лань Вандзі. Але краще б не довелося перевіряти: не вистачало ще цій лікарні стрілянини перед клумбою у всіх на виду. 

Рука висовувалася з вікна неквапно, ніби чоловік теж розумів, що знаходиться під невидимим прицілом, хоча звідки йому було таке знати. Наполовину приховане довгим волоссям обличчя не виходило до ладу роздивитися в напівтемряві салону. Долоня висунулася з вікна, двадцятидоларова банкнота, затиснута між пальцями, смикнулася під вітром. 

 — Що ви робите? — сторопів Сиджвей від такої нахабності. За кого цей босяк у спортивній вітрівці його має?

Чоловік недобре посміхнувся. Коротко, якось дуже втомлено. А потім прикусив губу та ввібрав голову в плечі. Подався уперед, схлипнувши, почухав груди. 

— Нічого. Я нічого не роблю, вибачте. Сам не знаю, як тут опинився. Мені… мабуть, потрібно всередину. Ви нікому не скажете? Лікар буде сваритися. 

Троє пацієнтів утекли, повільно кивнув Сиджвей. Обережно відсунув від себе руку з грошима, заразом перевіряючи, чи не повіє від шкіри сильним плином ці, він із дитинства таке добре відчував. Але в автівці перед ним сиділа звичайна людина. 

— Не хвилюйтеся. І не їдьте нікуди. Доктор Се не буде сваритися, він про вас хвилюється. 

— Неправда, — голова різко замоталася, очі ненадовго закотилися, блиснувши білками. — Неправда. Про мене ніхто не хвилюється. Нікому не потрібен цей Мо Сюанью. 

— Перехрестя, — наполовину подумав, наполовину прошепотів Сиджвей. Його кинуло в холодний піт. Свідомість роздвоїлася: раціональна половина переконувала, що нічого страшного все ще не відбувається, інша — та, що іноді бачила не погані, але дивні сни, — відчувала, що кулі, випущені з різних стволів, майже долетіли та ось-ось вибухнуть, стикаючись одна з одною. Про це потрібно було негайно попередити Лань Вандзі. 

— Ви… часом не з Пристані? Не родич Мо Піна? — видавив він. 

Псих нарешті забрав від нього руку, впустив купюру, притиснув палець до губ. 

— Тс-с-с! Тихше! Не кажи нікому! Я зараз поїду геть. 

Таксист помітно нервував. Дивно, він же привіз сюди цього психа. Якщо псих був психом, звісно. Та перша коротка посмішка ніяк не давала Сиджвею спокою. 

— Ходімо, я про вас подбаю, — сказав він. 

— Ні. Ні-ні, — чоловік втиснувся в сидіння. Сиджвей узявся за ручку, в цю ж мить почувши характерне клацання — таксист заблокував дверцята. 

— Хлопче, ми тебе почули. Нас зараз не стане, — миролюбно пообіцяв він, заводячи двигуна. 

Сиджвей озирнувся, щоб покликати старших, і зрозумів, що спізнився. Футах у двадцяти від нього доктор Се продовжував щось говорити, але Лань Вандзі невідривно дивився на автівку. Пасмом, яке вибилося з хвоста на потилиці, грався вітер, перекреслюючи світле застигле обличчя. 

Завертаючи з неправильного, правого боку кругової клумби, до них із доктором наближався на скутері кур'єр у шоломі та зеленій форменій куртці з написом через груди “Віва Італія Піца”. 

— Ззаду! — тільки й встигнув крикнути Сиджвей. 

Порівнявшись із ними, скутерист різко вильнув убік, обперся об землю ногою. Схопивши доктора Се за плече, він розмашисто різанув йому по горлянці чимось, схованим у рукаві, та одразу ж зірвався з місця. Таксі рвонуло за ним так різко, що Сиджвей інстинктивно смикнувся, це вивело зі ступору. Десь над головою каркнула ворона. Схилившись над доктором, який осів на асфальт, Лань Вандзі декілька секунд затискав долонею розпороту артерію. Потім похмуро хитнув головою і підвівся, прикривши покійнику очі. Повіяло холодом, у закривавленій долоні блиснув “рюгер”. Із того місця, де вони з Сиджвеєм тепер стояли, вбивцю на скутері наглухо перегороджувало таксі, але Лань Вандзі все одно вистрелив. Попереду — за автівкою, — щось скреготнуло по асфальту, значить, він зумів влучити в колесо. Вигнув траєкторію, не інакше. Звук пострілу та скрегіт ще відлунювалися в Сиджвея в вухах — а Лань Вандзі уже біг уперед. За спиною, помітивши кров, закричали люди, які возилися з газоном. Сиджвей зціпив зуби та рвонув за Лань Вандзі. Таксі, під яке звалився скутер, загальмувало так різко, що розвернулося, перегородивши дорогу. Псих вивалився з заднього сидіння, побіг уперед. Скутерист показався біля самого паркану, завитого густим плющем. Сиджвей був упевнений, що зараз Лань Вандзі його підстрелить, але той зупинився, добігши до таксі, засунувся в задні дверцята та, здається, трохи придушив таксиста. Тому Сиджвей не став вагатися та помчав далі. Перемахнув через паркан слідом за вбивцею та психом, піджак від рвучкого руху зрадницьки тріснув під пахвою, але це ж було справжнє нічне полювання, нехай і ніким не оголошене. Шкода, що в нього самого ніякого пістолету не було. Попереду розстелилася чотирисмугова дорога, по якій мчала вантажівка. Вбивці встиг її перетнути, псих біг, ніби не бачив автівки, та марно намагалася загальмувати, але раптом різко пішла вбік, закрутилася навколо власної осі, похитнулась, ледь встояла. В асфальті димилася свіжа вибоїна. Лише через пару секунд Сиджвей усвідомив, що до цього ззаду почувся ще один постріл. Значить, Лань Вандзі навіщось хотів зберегти чокнутому самогубцю життя. 

Вони обидва, скутерист у шоломі та псих, забігли в під’їзд найближчої дев’ятиповерхівки. Сиджвей зупинився перед самими дверима, прислухався та смикнув ручку. Вона не піддалася. Кодового замка на під’їзді не було. Значить, двері чимось заклинили зсередини. Без пістолета, просто силою — куди він міг ударити максимально ефективно? В завіси. Сиджвей уже підняв долоню та був готовий випустити ці назовні, як зап’ясток перехопила тверда рука Лань Вандзі. 

А на плече опустилася спортивна сумка, яка взялася невідомо звідки. 

— Подзвони Алексу. Нехай їде сюди. Чекай у автівці. 

— Але я…

— Йди. 

Серед ровесників Сиджвея, з якими він учився стріляти, про Лань Вандзі ходила неймовірна кількість чуток. Казали, він ще десять років тому повинен був стати Майстром Церемоній, але пожертвував статусом заради таємних завдань, поставлених Хазяїном Гори. Казали, він багато років катався у червоний Китай і якось навіть потрапив за ґрати, але його випустили раніше, ніж зрозуміли, кого тримали. Казали, він ніколи не спить. Казали ще, він випалив серце особливим давнім ритуалом, і з тих пір отримав абсолютний слух, якому неможливо було збрехати. 

Машинально ловлячи кинуті ключі, Сиджвей із пронизливою ясністю усвідомив: це, останнє — найзліша неправда, але він ніколи та нікому не зможе розповісти, що на щоці в цієї неможливої, неможливо ідеальної людини він на власні очі бачив вологу доріжку. Виходить, усі незримі кулі, випущені з різних стволів, сходилися на перехресті, ім’я якому було Лань Вандзі, а він же відчував це ще на парковці, відчував — і не зміг до ладу пояснити. 

Мрець

Обдовбаний анафранілом та сероквелем Мо Сюанью роздивляється пальці, які тануть на сонці, та каже: “Не йди геть. Ти маєш помститися”. Довгий час йому ніхто не відповідає. Шорсткий язик, який прилип до піднебіння, ледь ворушиться. Мо Сюанью каже: “Ти заприсягнувся”. “Пішов нахуй, — відгукується Вей Вусянь із внутрішньої темряви, з-за міцних психотропно-нейролептичних ґрат. — Не бачиш, я помер”. Із останніх сил Мо Сюанью стискає пальці на його горлі та байдуже слухає хрипіння, поки в палату не вривається санітар. Навіть Малюку Ма, колишньому боксеру, не одразу вдається впоратися з мертвою хваткою. 

Часу не існує. Неіснуючий час дуже не любить, коли його вбивають. 

“Не треба”, — хниче Мо Сюанью, задкуючи назад у палату від боксера зі скрученими в’язами. Він уже декілька місяців добре поводився. Він пізнав порожнечу в собі. Він твердо знає, що ніколи не вмів ходити за грань. Йому навіть дозволили дивитися телевізор у загальній кімнаті. — “Це не я…”. Очі сльозяться, чешуться, їх пече, ніби в них насипали піску, ніби він ніколи не виходив із підвалу Безсонного, ніби все це безладний довгий сон, наприкінці якого терпляче чекає Червоний. “Не я, — повторює Мо. — Я його вигадав. Його немає. Його немає. Його немає” 

Перший крок до безсмертя — це смерть, каже Баошань. 

Складно з тобою, каже Червоний. 

Якщо на виході я скажу, що ти не зі мною — тебе не випустять, каже Лань Вандзі. 

Твої родичи стверджують, що в тебе ніколи не було сестри, каже доктор Се. Що ти про неї пам’ятаєш?

Про неї пекуче боляче думати. В горлі непрохідний клубок із водоростей та гнилі. В ньому заплутався риболовний гачок та піднімає крізь каламутну товщу води, крізь нав’язану чужу пам’ять, крізь малорозбірливе: ходімо, я про вас подбаю, крізь усе це Вей Вусяня витягають на поверхню пронизливі очі кольору морської краплі на перламутровій раковині. 

В голові вибухає: він мене упізнав. 

Лань Вандзі не міг упізнати Мо Сюанью. 

Він дихає, не відчуваючи повітря, викинута на берег риба. 

Він, до ладу себе не пам’ятаючи, приїхав у лікарню, щоб зрозуміти, хто його сюди замкнув. 

Він подзвонив доктору Се, щоб той напевне повідомив людині, яка платила за лікування. 

І кого ж він тут зустрічає?

Застиглий погляд Лань Вандзі дряпає глотку, як ствол “рюгера”. Ні, втискається Вей Вусянь в спинку сидіння. Зсередині, все ще надто щільний, йому вторить Мо Сюанью: ні, ні, ні. Вони ж про все домовилися ще в вісімдесят п’ятому. Вей Вусянь сказав, що не збирається від себе лікуватися. Він уже тоді твердо знав: варто зупинитися — жоден лікар у світі не втримає його осереддя, яке розпадалося, із яким би впевненим їблом тоді не возився над ним Се Ілун. І нащо потрібен його новий, отриманий за гранню зір, нащо потрібне підшкірне відчуття спільної природи речей, якщо сили не стане? Як вони зможуть говорити на рівних із тим же Лань Вандзі?

Той відповів: значить, їхні шляхи розійдуться. 

Вей Вусянь не став казати, що вони б у будь-якому випадку розійшлися. Головне, вони зрозуміли один одного, як тоді здавалося. 

Потім Лань Вандзі повернувся сам, ніби відчув, що сили тримати себе в руках у Вей Вусяня закінчуються. Це купило ще декілька місяців. 

Потім була безодня, залита вогнем, кров’ю та темрявою із міріадами зубів. 

І де він отямився? У палаті з м’якими стінами, під особистим наглядом того ж самого їбаного лікаря, який у вісімдесят п’ятому відкачував його за проханням Лань Вандзі. 

Хлопче, ми тебе почули. Нас зараз не стане, — обіцяє таксист. Гарний старий, тямущий. Він заводить двигун. 

…але доктора Се не стає швидше. Ревіння скутера та червоні бризки з розпоротої артерії запускають час, який був зупинився.  

— Я нічого не бачив! — устиг прокричати старий, витискаючи все що можна зі старенької “тойоти”. Ззаду гримнуло, і скутер завалився майже їм під колеса. Вей Вусяня оглушило вереском гальм, приклало об спинку водійського сидіння, мотнуло вбік. Він вивалився з автівки та рвонув уперед, впевнений: наступний постріл буде в бензобак. 

Вибух за спиною все ніяк не лунав. Оглух він, чи що? Вей Вусянь був чудовою мішенню, перемахуючи через паркан, перебігаючи через багатосмугову дорогу. В скронях стукотіло: ну давай уже, тисни на спусковий гачок. Якого хріна. Думаєш, помирати — це страшно?

Страшно — зрозуміти, що ти не помер, а зануритися в медикаментозний делірій тебе змусила єдина людина в усьому їбаному місті, від якої ти точно на це не чекав. 

Пам’ять, із якої зірвали намертво прилиплі бинти, пульсувала, кровоточила, розпухала зсередини. Здалеко, ніби з-за грані, почувся вереск гальм. Навіть шкода, що ніхто  не врізався в нього, не відкинув на десяток футів від усвідомлення, скільки ж років він так проїбав. 

Двері під’їзду з оглушливим брязкотом відрізали сторонні звуки. Вей Вусянь зірвав із себе вітрівку, підв’язав ручку до труби на стіні чимось на кшталт гакового вузла. Крокнув у темряву та мало не розтягнувся на підлозі, перечепившись об щось кругле та важке. Чиїсь руки притисли до стіни, водночас утримуючи. 

— Ти повернувся, — сказала темрява знайомим голосом Вень Ніна. 

Вей Вусянь учепився в куртку, що зашурхотіла під пальцями. 

— Якого… — хрипко видавив він із себе. 

— Я знав, що ти повернувся. 

Темрява обнюхала його, торкнулась носом щоки. Злизнула піт. 

— Я сьогодні побачив тебе уві сні, але не встиг упіймати. Ти не чув. 

— Якого хріна ти пришив хріна поруч із Ланем? — говорити було боляче. Думати ще болючіше. Очі роз’їдав піт, але вони достатньо звикли до темряви, щоб роздивитися знайомі обриси кирпатого обличчя. 

— Це замовлення, — відгукнувся Вень Нін. — Ти не став заперечувати. 

— Я не став заперечувати?! — різкий крик обірвався надсадним кашлем, Вей Вусянь все одно продовжував крізь нього: — Ти мене… блядь… запитав?

— Я завжди запитую, — з відчутною образою відповів Вень Нін. 

— Вали звідси. Чункінські особняки, сьомий поверх, сімсот сорок друга квартира. Увійдеш якось сам. Чекай на мене там, ясно?

Вень Нін кивнув, відступаючи на сходи, знову зливаючись із темрявою. Прольотом вище останній раз шелеснула, спадаючи з його плечей, нейлонова куртка. Це змусило подумати про забуту в ресторані бейсболку, про сумку, що лишилася на задньому сидінні таксі. Про папку, яку він якимось дивом спер із лікарні, але проїбав, так і не спромігшись догортати до кінця. Не відриваючись від стіни, Вей Вусянь добрався до сходів, опустився на сходинку. Вперся ліктями в коліна, уронив у долоні надто важку голову. Це все була лажа. Якась нескінченна лажа. Вискоблена оболонка людини, яка щось раніше вміла, а тепер задихалася, не пробігши навіть трьохсот футів. Він присунувся до перил, намагаючись згадати, як зачерпував метал. Погладив їх, притиснувся лунко пульсуючою скронею. Безгучно розсміявся, коли нічого, звісно, не вийшло. В шмаркатому дитинстві вони на Пристані обожнювали гру “найогидніше”. Ти кажеш: як на мене, найогидніше — коли пес жере твої кишки. Тобі відповідають: ні, найогидніше, коли пес давиться твоїми кишками, поки тебе їбе в жопу мудак, який їх випустив. Наступний підхоплює: ніфіга подібного, найогидніше — коли пес жере твої кишки, поки тебе в жопу їбе мудак, який їх випустив, а навколо скупчилися всі твої вороги. І ти такий заходиш із головного козира: що ви розумієте, найогидніше, коли пес жере твої кишки, доки навколо скупчилися всі твої вороги, обговорюючи, як тебе їбе в жопу виблядок Мо, хекаючи, розчервонівшись, закотивши очі від насолоди. 

Що вони тоді розуміли в огидному. 

Раніше, в вісімдесятих, на місці цієї самої висотки було їхнє улюблене звалище, повз яке зміїлася крихітна річка-смердючка то рудого, то пляшково-зеленого, а то й узагалі райдужного кольору. Когось тут допитували по-швидкому влітку… влітку дванадцять років тому, от і не пригадувалося, кого. Зате як учили Джуніора стріляти — він пам’ятав, ніби це було вчора. Поміж звалищем та закинутою фабрикою іржавіла гора автівок, яку утикали пластиковими годівничками, щоб палити по в’юнких щурах майже всліпу, орієнтуючись на відчуття живої ці. Чомусь по щурах палити було нормально, а голубів вони не чіпали. Дзян Чен з самого початку сказав: надто великі. Неспортивно. Всі охоче погодилися. Незрозуміло, що їх насправді зупиняло. Жерли ж голубів смаженими, тушкованими в соєвому соусі… але не стріляли. І по котах не стріляли, хоча ці даремні тварюки такі ж неїстівні, як щури. Чим щури відрізняються від котів крім того, що коти їх їдять? Чим він сам тепер відрізняється від старшого онука Одноокого Мо, на якого його місяць за місяцем, рік за роком навіщось перетворювали. 

З-за дверей повіяло силою, пролунав хлопок — і вони розчахнулися навстіж, Вей Вусянь прикрив очі долонею, засліплений сонячним світлом. На порозі стояв Лань Вандзі, закривавлений та нестерпно спокійний. Дуло “рюгера” дивилося Вей Вусяню в обличчя. Що б зараз на його місці зробив виблядок Мо?

Губи тріснули жалюгідною, догідливою посмішкою. 

— Пощадіть, я все розкажу. Все, що знаю!

Він упав на коліна, припав до бетону. Покосився вгору з-під волосся, що впало на обличчя. Дуло здригнулося, повільно опустилося. Закам’яніле обличчя не виражало нічого. Як ті кучеряві скульптури, єдине, що з зими врізалося в пам’ять із Риму. Вей Вусянь вломився до якоїсь величезної будівлі крізь вікно, поставив на вуха всю сигналізацію та бродив, доки вона надривалася, мацав складки на їхньому одязі — гладенькі, холодні, оманливо-легкі на вигляд. Настільки ж оманливо просто здавалося вбити Лань Вандзі. Він спробував — тієї ж ночі, сам не знаючи навіщо — просто щоб спробувати. Досі мутило від того, що він відчув, затягуючи стрічку на білосніжному мармуровому горлі. 

— Ти, — ледь чутно видихнув Лань Вандзі. 

Серце смикнулося, втиснулося в ребра. Ти ж напевне вирішив, що робиш краще для всіх, похитав головою Вей Вусянь. Людина не зможе нікому зашкодити, якщо начисто забуде про то, що вміла. Але навіщо так довго… Чим може бути небезпечний огризок без осереддя?

— Я нічого не підпалював, — він замотав головою, ковтаючи бажання негайно підхопитися, вчепитися в відлоги бездоганного піджака, закричати щось зовсім інше. — Доктор сказав, це було коротке замикання. Я йому дзвонив, він сказав приїжджати. Мо Сюанью не робив нічого поганого. Просто сидів. Просто чекав, доки він закінчить зі справами. Мо Сюанью не хотів заважати. 

Світлі очі вперше моргнули, це надало Лань Вандзі трохи більше схожості з живою людиною. Він глянув під ноги, де валявся шолом. Потім нагору, на сходовий проліт. Майнула зловтішна думка: пізно, не наздоженеш. Але Вей Вусянь усе одно обережно підвівся на всяк випадок, готовий загородити йому дорогу. Пробурмотів, судомно смикаючи себе за волосся. 

— Як же ми тепер без доктора Се…

На зап’ястку стиснулися прохолодні пальці, він інстинктивно смикнувся — куди там. Із канудливою дбайливістю Лань Вандзі змусив забрати руку від волосся та тихо сказав:

— Ходімо. 

Сонце полосувало обличчя свинцевим промінням. Кожен крок давався із зусиллям, дрібно тремтіли м’язи. В вологому важкому повітрі відчутно не вистачало кислороду, його весь час хотілося заковтнути побільше, але це стало би помітно, а Вей Вусянь і без того нормально клеїв дурня. Він не затикався — ані на переході через трасу, ані коли зрозумів, що замість головного входу в лікарню, де коло ґанку вже юрмилося десятки зо два людей у робочих спецівках та білих халатах, Лань Вандзі завертає лівіше вздовж паркану. Тріщав про те, що його абсолютно не обов’язково так наполегливо проводжати. Що в братика з довгим стволом напевне є важливіші справи. Пропонував розійтися от прямо на цьому перехресті. 

— Твої речі в мене, — повідомив Лань Вандзі. Бічень він побіжним відточеним жестом скинув за грань ще на виході з під’їзду, а ще жалівся, що не вміє розлучатися зі зброєю. Багато ж чому він встиг за ці роки навчитися. 

— А що, якщо я їх тобі подарую? Може, все-таки розійдемося, а? Там гарні футболки, неношені. Ну добре, не надто довго ношені, але випрані! Й нерозпечатані труси, десять пар. На цілий місяць вистачить…

Охрінілі погляди випадкових перехожих ані краплі не бентежили Лань Вандзі. Та й правда, що могли подумати люди. Ну, пішла носом кров у втомленої ділової людини, або може пограбував хто, буває. Він не виглядав старшим, але став набагато дорослішим, це неможливо було описати інакше. Набагато яскравіше проступила сімейна порода, налилася непорушною впевненістю, що весь світ — їхня особиста дошка. Лань Вандзі, який ніколи не брехав. Лань Вандзі, який проникливо, вкладаючись із усією своєю скаженою прямотою в кожне слово, говорив зимової ночі на даху: близьких не можна захистити від того, що з ними станеться, особливо за їхньою спиною. 

Взяти, наприклад, неповороткий “лунд”, на якому вони в дитинстві вчилися ходити вузькими протоками Пристані, та перестелити палубу. Потім заново обшити кокпіт. Замінити моторну нішу та кормову переборку. Знести прогнилий дерев’яний фальшборт та натягнути брезентовий. Навісити новий двигун, потужніший, нове кермо, новий якір. Дочекатися не надто спекотного дня та пофарбувати в ліловий нову бортову обшивку. Що тепер писати на його борту, чи лишиться він тою ж “Надією”?

— Серйозно, братику, мені проблеми не потрібні. Я людина маленька, я припадочний. Я лікувався там, розумієш? — Вей Вусянь кивнув на високі прути, густо оплетені смарагдовою ліаною з дрібними білими квітами. Вони приховували все, що відбувалося, але тривожний клекіт голосів проривався зсередини, дивно, що сирен досі не було чутно. — В тебе явно і без мене купа мороки, а я нічого путнього вам сказати не зможу. Що якщо мене прямо тут скрутить? Піна навсібіч, покусати можу, я ж дурний стаю, сам себе не пам’ятаю. 

Похапцем натягнута маска Мо Сюанью все щільніше прилягала до шкіри. 

— Ми розберемося, — сказав Лань Вандзі. 

Його автівку на парковці, крихітний двомісний “порше”, Вей Вусянь угадав, варто було їм туди завернути та пройти повз піднятий шлагбаум — за розміром та кольором. Родстер скидався на сіро-блакитний рівнобедрений трикутник із вирізаним на пробу шматком між капотом та дахом. Поруч із темно-сірим седаном уже знайомий хлопчина в костюмі щось втокмачував старшому чоловіку. Варто подивитися в їхній бік, чоловік одразу ж повернув голову. Жилавий, вузькі вилиці, коротка, але не надто, стрижка. Все таке середнє, нема за що зачепитися. Прохолодний оцінюючий погляд відчутно обмацав із голови до ніг, захотілося перевірити, чи залишилося посвідчення особи в кишені. “Порше” пікнув — Лань Вандзі явно зняв автівку з блокування, засунувши руку в кишеню. 

— Це Алекс. Він свій. 

— Щось не дуже приємно… — пробурмотів Вей Вусянь. 

Алекс одразу ж підійшов до пасажирських дверцят, відчинив їх та змістився убік, схрестивши на грудях руки. Без зайвої демонстративності увів праву долоню під вилогу вільного піджака. Вей Вусянь серйозно подумав, а чи не звалитися дійсно собі на асфальт, імітуючи приступ падучої. Зупинила підозра, що це нічого не змінить. Лані обміняються короткими технічними кивками, а потім або оглушать його, або будуть терпляче дожидатися, доки йому не набридне. Ще спробуй зрозумій, що принизливіше. Він опустився на розпечене сидіння, Лань Вандзі із Алексом відійшли на декілька кроків та неголосно заговорили. Спроба прислухатися обернулася повним провалом: неочікувано спостережливий хлопець, якому відходити зі старшими явно не дозволив вік, мало не зачинив дверцята. Вей Вусянь у останній момент притримав її зі свого боку. 

— Здурів? Я просмажусь там. А то ще вибити скло та закричати можу. Навряд чи вам це сподобається. Як думаєш, на що люди збіжаться краще, на “горимо”, на “вбивають” чи на “куди ви мене тягнете, збоченці”?

Хлопець звів брови, відчужений вигляд йому вдавався поки ще не дуже добре. 

— Краще не треба. Мені жодного разу не доводилося когось відключати, я боюся перестаратися. 

— Фірмова ввічливість Гусу Лань… — Вей Вусянь похитав головою. Прочистив горло з паскудною усмішкою. — А якщо я тебе візьму в заручники — як думаєш, дадуть нам поїхати геть?

— Я б на це не розраховував. 

Треба було віддати належне хлопцю, заспокоювався він швидко. 

— Що, думаєш, їм тебе зовсім не шкода?

— Ви не збираєтеся втікати. Ви просто мене провокуєте. 

— Кому ти треба, — пирхнув Вей Вусянь. — Слухай, а як по-твоєму, нахріна я твоєму босу здався? Ти ж сам бачив, я нічого не робив. Та я роздивитися до ладу, що сталося, через тебе не зміг. 

— Так, але… — хлопець повів плечем, помітно вагаючись, чи варто продовжувати далі. Явно спробував покоситися за плече, але в останній момент себе осмикнув. Як дорослий. — Ви могли змовитися зі вбивцею завчасно. 

— Міг. Але не змовлявся, — і хєр тепер це кому доведеш, додав Вей Вусянь подумки, хитаючи головою. 

— Тоді вам немає про що хвилюватися. Просто кажіть правду, коли вас будуть запитувати. 

— Сиджвею, лишишся із Алексом. Допоможеш йому, — вронив, проходячи повз, Лань Вандзі. Відросле до лопаток волосся на потилиці перехоплювала тонка гумка. Це личило йому набагато більше за військовий йоршик, із яким Вей Вусянь його запам’ятав. От звідки обличчя Алекса здалося віддалено знайомим: із того вечора в офісі на Веллінгтон-стріт, коли, привідчинивши двері в своє життя, Лань Вандзі ділився історіями про членів команди, яку він зібрав під час війни з Вень Жвоханем та заходився навчати всерйоз — усьому одразу: бірманській мові, методам стеження та ухиляння від стеження, ще якійсь шпигунській техніці. Вони посміхалися з фотографії, обступивши Лань Вандзі, світилися від гордості. Вони, мабуть, училися ще чомусь усі ці роки. 

— Правду… — посміхнувся Вей Вусянь та прикрив очі. Тихо клацнули водійські дверцята. В душному салоні запахло бергамотово-цитрусовою туалетною водою з домішком сандалу. Загурчав двигун, в обличчя подуло гаряче повітря зі стулок кондиціонера. Воно ще не встигло до ладу охолонути, родстер ледь виїхав на трасу, як Лань Вандзі, недбало притримуючи кермо лівою рукою, дістав із внутрішньої кишені піджака крихітний, менший за долоню прибор, відкинув кришку великим пальцем. Про те, що так тепер виглядає телефон, Вей Вусянь здогадався, лише коли він приклав цю розкладачку до вуха та, дочевшись відповіді, сказав:

— Се Ілун мертвий. Його зарізали коло входу до лікарні. Там знадобиться юрист. 

Назустріч їм неслися дві поліцейські автівки з мигалками. Лань Вандзі навіть не покосився у їхній бік. Помовчав декілька секунд і кивнув невидимому співрозмовнику:

— Передай, я розповім подробиці ввечері. 

Вей Вусянь провів долонею по обличчю, стираючи піт. Запустив пальці в волосся. Повітря знову болісно не вистачало. Мірний, оксамитовий гул двигуна був набагато нижчий та густіший, ніж у “мерседеса”, на якому Лань Вандзі їздив раніше; він чимось невловимо дратував. Надто зібраний та собі на думці. Як цей Алекс. Із обох боків від траси, на яку вони виїхали, розкинулися незнайомі новобудови. Десь самотньо стирчали з густого листя, десь скупчилися в цілі квартали. Пройшло ще хвилин десять, перш ніж попереду замаячили висотки, які стояли тут ще в вісімдесятих… тоді здавалося, на них обривається місто, далі — лише пустирі та лайно, лайно та пустирі. Автівок на дорозі помітно побільшало, родстер дбайливо ковзав між ними, не знижуючи швидкість. Вей Вусянь і не помітив, як вони розігналися. 

Паніка підступила до горла, стиснула канудливо-жаркою рукою. 

— Куди ми їдемо?

Лань Вандзі розвернув голову, водночас перестроюючись із крайнього правого ряду в середній. 

— Куди ти хочеш поїхати?

Підле запитання, Мо Сюанью було б складно на нього відповісти. Вей Вусянь теж не міг. Все зблідло перед очима, барви зблякли, перетворюючись на відтиск відтиску відтиска. Між ним та навколишнім світом ніби надувся щільний непроникний міхур. Ніщо ззовні не могло до нього дотягнутися, ні до чого не міг доторкнутися він сам. Всередині міхура пахло гаром, паленою гумою та горілим м’ясом. 

— Нікуди. 

Він мотнув головою, перед очима стояла зовсім інша дорога. Вітер впивався в обличчя, він навіть шолом не став надягати, сподіваючись докричатися до сестри. Але що вона могла почути крізь ревіння вітру, крізь наглухо задраєні вікна автівки. Що ще вона могла хотіти від нього почути. “Досить, А-Сяню, — видавили зблідлі губи, коли він спробував допомогти їй, сказати, що Дзисюаня не можна везти додому, тому що там він точно загнеться, а от у Безсонному ще є шанс. Він сам не знав, як це вийшло. Він нічого такого не планував. Просто психонув. — Досить. Ти вже все зробив”. 

За вікном кожної автівки, яку вони обганяли, ввижалося спотворене жахом та болем обличчя Яньлі. 

— Ми… — пересохлий язик ворушився, ніби обклеєний папером. — Можемо зупинитися? Прямо зараз. 

Варто було автівці завмерти коло узбіччя, Вей Вусянь із останніх сил смикнув дверцята. Його скрутило та довго вивертало навиворіт. Лань Вандзі якось опинився поруч, сунув у руку пляшку з водою. Вей Вусянь прополоскав рота, сплюнув, вилив на шию залишки. Повільно відпускало. 

— Бачиш, братику, я ж казав… — процідив він крізь зуби. — Мало салон тобі не заблював. Ще й не таке буде. 

Голос звучав ніби звідкись ззовні. Огидно слабкий. Чужий. 

Такий же, як тоді: не йди, ти повинен помститися. Ти поклявся. 

— Ти дозволиш мені себе оглянути? — від того, яким відчуженим залишався Лань Вандзі, захотілося врізати йому під дих. 

— Слухай… — Вей Вусянь рвано втягнув у себе повітря. Підвівся, притримуючись за дах машини. — Твій малий сказав, ти обожнюєш правду. Ти сказав, у тебе, мої речі. Вони тут?

— У багажнику, — кивнув Лань Вандзі. 

Вей Вусянь схопив його за передпліччя, потягнув за собою, обігнув автівку. Зглитнув, упершись долонями в гарячий метал, знову болісно невпевнений, а чи його це руки. 

— Ти хочеш знати про мене все, — він смикнув багажник на себе, смикнув блискавку сумки, смикнув папку звідти, тикнув нею в груди Лань Вандзі. — Ось. Тут усе. Мені немає чого більше додати. 

Він повернувся в прохолодний салон, сів і прикрив очі. Праворуч майже безгучно зачинилися водійські дверцята. Декілька хвилин могильну тишу порушував тільки шелест паперу та мірне цокотіння сигналу аварійних вогнів. 

— Мо Сюанью, — тихо сказав Лань Вандзі. 

— Бачиш, ані слова неправди, — відгукнувся він, відвернувшись до вікна. Від безголових качиних тушок у вітрині пересмикнуло. Встало перед очима, як вони валялися всюди, люди, яких він узявся захищати — в оточенні битого скла та роздовбаних меблів. Перевішувалися з перил та підвіконь, залили кров’ю сходи в відчайдушній спробі врятуватися. Жінки, старі, діти. Їх вирізали, як щурів, поки він метався у божевільній впевненості, що час нічого не значить, що якщо правильно крокнути за грань, можна все виправити, можна вийти в тому місці, де Яньлі ще посміхається. — Такій людині якраз місце в дурдомі. 

А якщо притиснутися скронею до скла, здається, ніби в нього пульсує, б’ється щось ззовні. Всіма світленькими новобудовами; химерно-округлими автівками, ніби хтось спеціально заборонив усім заводам світу гострі кути; дряпаючими сітківку рекламними щитами розміром із будинок, яскравими, ніби тисяча сонць. Б’ється і ось-ось проломить до бісової мами. 

Може, і добре було б. 

— Звідки ти взяв цю папку? — тихе запитання було просотане металом, здається, Лань Вандзі навчився заливати ці не лише в кулі, але і в голос. 

— Думаєш, доктор Се би мені її не віддав?

— Тут не лише історія хвороби. Такі папери, як я розумію, пред’являють на митниці. 

Потягнувшись через коробку передач, Вей Вусянь уткнувся в папку. Підколоті до неї в кінці аркуші відрізнялися за кольором — і від історії хвороби, й один від одного. Якісь пожовтіли, якісь були новішими, пара штук — взагалі синюваті. Хто йоого тягнув за руку віддавати ці блядські папери, поки сам не додивився до кінця? Лань Вандзі перегортав їх навмисно повільно, типові бланки замовлення препаратів, заповнені за останні три роки. Відрізнялися вони лише датами та кольором чорнил, роздрукований був один і той самий формуляр. І назва препарату була одна й та ж сама. 

— Нахріна одному дурдому стільки ефедрину? — Вей Вусянь похитав головою. — Тобі потрібно пояснювати, що з нього роблять?

— Він міг би сказати, що ставив підпис на порожніх бланках, — Лань Вандзі поморщився. — Після чого хтось їх заповнював. 

— Хто зараз торгує метом у Коулуні? — запитав Вей Вусянь і боляче прикусив язика. Прозвучало так, ніби він забив на свій цирк, забив на свою образу, розмірів якої не встиг до ладу усвідомити, заради ілюзії простої людської розмови на рівних. 

Лань Вандзі повів плечем і закрив папку. 

— Всі. 

Сидіти під його поглядом було все одно що під мікроскопом. Від настільки ретельного, відчуженого розглядання знову зробилося нестерпно душно. Вей Вусянь помацав дверцята, намагаючись зрозуміти, як у цій шлюпці космічного спецназу відчиняється вікно, але не досяг успіху. Лань Вандзі натиснув на якусь кнопку приборної панелі, дах із тихим шелестом склався ззаду, оголивши їх для жадібного, зголоднілого сонця. 

— Мені потрібно показати це спеціалістам, — він хитнув папкою, перш ніж заховати її в бардачок. 

— Що я, заберу її в тебе, братику? — Вей Вусянь посміхнувся. — Ні в чому собі не відмовляй. 

Лань Вандзі повернув голову, обпік неприємно розуміючим поглядом. 

— Я поверну тобі папери. Після того, як на них поглянуть. 

— Звісно, — кивнув Вей Вусянь. Поморщився, коли двигун знову загурчав. Повільно проковтнув в’язку слину, яка обліпила рот. Не допомогло, в горлі першило, як від застряглого клубка водоростей. 

Родстер тихо рушив з місця.

— До квартири Се лишилося хвилин п’ятнадцять, — сказав Лань Вандзі. — Скажешь, якщо знову захитає. 

Захитає, повторив подумки Вей Вусянь. Потер напружене горло, стиснув на ньому пальці. Вони не пройшли крізь шкіру, не встромилися в м’язи, не прорвали артерію, не зламали шийні хребці, не уткнулися в шкіряну обивку крісла. 

Навіть голос звучав майже як живий. 

— Поспішаєш висловити співчуття його дружині?

— В нього не було дружини. 

— Подрузі?

— Ні. Наскільки я знаю, він жив один. 

— Добре ж ти його знаєш… Ох, пробач, братику, пробач черствого мудака, — з солодкавою жалістю в голосі протягнув Вей Вусянь. — Це тобі треба висловлювати співчуття. Що ж я одразу-то не зрозумів. 

Темна брова смикнулася настільки знайомо, що вилиці звело судомою. 

— Не треба, — відрізав Лань Вандзі. 

Всю дорогу Вей Вусянь, закинувши руки за голову, з перебільшеною увагою роздивлявся безхмарне, сліпучо-яскраве небо. Про кілера Лань Вандзі так і не запитав. Ані в під’їзді, ані поки йшли до стоянки, ані тепер. Можливо, він думав про те, що робити далі, як це прийнято у Ланів — одразу ходів на десять уперед. І магнітола мовчала, навіть на таку дрібницю він не планував відкриватися. Розізлившись, Вей Вусянь потягнувся до бардачка, але ніяких касет там не було. Замість них під папкою знайшовся шкіряний кейс із декількома десятками тонких відділень, в кожному лежали круглі… круги, схожі на стиснуті в розмірах вінілові пластинки, які спеціально зробили для “Зоряних війн”, щоб Хану Соно було що слухати під час довгих міжпланетних перельотів. Реквієми, сонати, ноктюрни, на кожному було намальовано та підписано щось своє. Ще далі, в самому кутку, синіла пачка “Ротманс”, ще один щемкий привіт із минулого. Хтось, виходить, і тепер палив у цій автівці… які шанси, що це дійсно міг бути покійний док, видний чоловік без дружини та подружки? 

Вей Вусянь смикнувся: з приборної панелі виїхала тонка підставка з круглою западиною посередині. З підозрою оглянувши її, він опустив туди витягнуту навмання мікропластинку. 

— Іншим боком, — сказав Лань Вандзі. 

Мабуть, якби Вей Вусянь проїбав у психушці на десять років більше, таким самим позбавленим інтонацій голосом заговорила б нова супер-розумна тачка, здатна злітати на Місяць та назад за чотири години. З колонок загуркотів оксамитовий низький вступ, змішуючись із шумом двигуна та дороги. Не доїхавши до Нейтан-роуд, вони звернули кудись на схід, покружляли, вибралися з зони щільної високої забудови в квартал обсаджених деревами, вилизаних шестиповерхівок із непомірно великими вікнами. Зникла нав’язлива реклама, зникли дешеві вуличні забігайлівки. Автівка не їхала, а низько летіла над ідеально рівним асфальтом. Усіх цих вулиць в його Гонконзі не існувало. Дев’ятнадцять плюс одинадцять буде тридцять, безжалісно склалося в голові. Тридцять років. Узимку він точно знав, що не протягне так довго. Вночі наприкінці весни він кричав Лань Вандзі на даху: йди нахєр звідси. Йди, живи де-небудь там, де твоє життя. Що тепер дивуватися? В очах зрадницьки проступили сльози, але тут автівка смикнулася, гальмуючи так різко, що Вей Вусяня жбурнуло грудьми на приборну панель. Пронизливий вереск коліс повинні були почути навіть на Острові. 

Ліворуч перед ними, посеред тротуара зі сліпуче-жовтим бордюром, місили один одного двоє. Мовчки, запекло — це зовсім не скидалося на звичайну вуличну бійку. В одного обличчя обтягувала напівпрозора маска, яка приховувала риси. Він мало не насадив хлопця в шкіряному піджаку потилицею на штир квадратної низької огорожі навколо розлогого падубу. Але той вивернувся в останній момент, копнув його в ногу. Обидва покотилися по асфальту. На них боязко озиралися поодинокі перехожі, одразу ж роблячи вигляд, що нічого страшного не помітили. В нормальному районі за бійкою стежило би декілька десятків поглядів. Тут — хіба що хтось із будинку не полінувався подзвонити лягавим. Ігноруючи обурені гудки автівок, що застрягли за ним, Лань Вандзі заглушив двигун та кинувся туди. Він навіть не завдав собі клопоту витягнути ключа, безмежна довіра. Вей Вусянь похитав головою, уявивши, як ганяє на чужому родстері по Коулуну. Але куди б він зараз поїхав, опинившись за кермом?

Бійка закінчилася стрімко: мужик у масці вирвався з захвату та пірнув у найближчий провулок. Піджак спритно підхопився та кинувся слідом. Лань Вандзі завернув за ними, в правій руці вже блищав хромований ствол “рюгера”. На асфальті лишилися плями крові, потовчене майже в пісок скло. Вей Вусянь вибрався з родстера, який за цей час уже приноровилися об’їжджати, задер голову на вузьку висотку. З вибитого вікна другого поверху майоріли світло-лілові фіранки. Він покосився на провулок, але вирішив, що не принесе там ніякої користі, витягнув ключ із замка запалювання, забрав із бардачка свою папку та з нею під пахвою увійшов у незвично чистий, сяючий хол із пальмами в високих глиняних діжках. Тиша вдарила по вухах, лункі кроки віддавалися від стін. Квартира в такому будинку повинна була коштуватися як три-чотири “порше” Лань Вандзі, якщо не більше. Дивно, що охорони тут не було. Вей Вусянь піднявся широкими сходами на другий поверх, помацав масивні ручки дверей, одна — як і варто було очікувати, — піддалася. Виразно згадалося, як у канун нового вісімдесят п’ятого білого року він спочатку подружився із Вень Ніном, а потім поліз у вікно до кузена Лань Вандзі, який тримав Абердин — уже серйозно підозрюючи, що не застане того в живих. Тієї ночі між ними затягнулася незрима петля — і не відпускала з тих пір жодного з трьох. 

У цьому Баошань була правою, люди весь час ходили по життю одними й тими ж самими шляхами, не помічаючи, як намотують кола.  

Вітальня доктора Се скидалася на нього самого — невелика, але розкішна, вилизана до блиску. Тим помітнішими були сліди — перекинута ваза з бамбуком, із якої на підлогу натекла вода, тріщина на журнальному столику, перекинутий високий торшер посеред кімнати. Ним хтось явно намагався битися: осколки плафону розметало по всій кімнаті. Коло столика чорнів пістолет, Вей Вусянь мало не підібрав його, але завмер, пошукав очима щось, що дозволить зберегти відбитки. В Ланів напевне залишилося вдостань ручних лягавих, це могло допомогти. Хоча хто його зна, чи варто тут підігравати Ланям. Не придумавши нічого кращого, він дійшов до вікна та відрізав ножем шматок штори, все одно за нею вже не було кому сумувати. Відклав папку на темно-сірий диван із чорною діркою від кулі в спинці, залишив на ній обмотаний шторою “глок” та рушив шукати ванну, роздивляючись абстрактні картини на світлих стінах. Стильні, але абсолютно позбавлені життя. Було щиро шкода фарби, яку на них витратили. 

Пінцет, звісно, знайшовся — срібний, у шкіряному футлярі. В такого піжона в ванній не могло не завалятися пінцету, навряд чи він випалював волосся в носі особливим мікротоком ці вогню. Яскрава довга лампа над дзеркалом безжалісно підкреслювала кола під очима, сіру шкіру. Але Вей Вусянь, бувало, виглядав і гірше. Для людини, яка останні три роки провалялася в психушці, він ще нормально бігав. 

— Навряд чи такий дорогий говнюк замажеться торгівлею метом, — проговорив він, замислено оглядаючи ванну кімнату. В кутовому джакузі можна було спокійно викупати невелику акулу. 

— Значить, Лані все ще не в трафіку, і хтось пообіцяв тобі настільки багато, щоб ти ризикнув здоров’ям їх прокинути, — продовжив Вей Вусянь уголос, повертаючись із пінцетом до дивану, цвинтарна тиша навколо бісила. Ні кроків, ані голосів, ніби з усіх боків квартиру оточувала звуконепроникна плівка. Ось чому Лань Вандзі вирішив сюди заїхати. Такого не пробачають.

— Усе питання в тому, докторе Се… — він поклацав пінцетом. — Кому ти цей ефедрин замовляв. І з ким ти посварився… — він нарешті зміг як слід ухопити пінцетом кулю. — Настільки, що стало простіше грохнути тебе разом із твоїм безпалевним каналом сировини. 

Відповідь на це запитання прямо зараз чекала на Вей Вусяня в Чункінських особняках. Але поки що його набагато більше цікавила витягнута з дивану куля. Вона була велика. Ненормально велика, зовсім як блядське джакузі. 

Куля була склеєна з двох. Одна вплавилася в іншу під кутом, явно збила з траекторії. Вей Вусянь посміхнувся та похитав головою. Ну звісно, після дзвінка Лань Вандзі сюди кинувся хтось із їхніх людей. І застав тут чужого. Тепер там, назовні, двоє Ланів заганяли одного вилупка, щасти йому, бідосі. А якби ж його не прихопило — вони могли б устигнути сюди першими…

Засунувши кулю в кишеню джинсів, він ще раз оглянув вітальню. Камін у стіні виявився майстерною найобкою, ніякого каміну насправді не було, просто скло та пластикові, підсвічені дрова в заглибленні. Який сенс нормальній людині в такій придурі, порожній та бездушній? За дверцятами низької шафи стояли пляшки, пара десятків бокалів різної форми: пласкі, витягнуті, вузькі, пузаті. А док був тим ще гурманом…

Вей Вусянь плеснув собі скотчу, змочив губи. Прогулявся зі склянкою в сусідню кімнату — тут більше не було чого шукати. Та була ще меншою, заставлена височенними, до стелі, стеллажами, на яких тіснилися книги та товсті журнали. “Про функцію одиночних каналів у клітинах”, “Регуляторна біохімія в нейронній тканині”, “Концепція гемато-енцефомічного бар’єру”, “Нейронні фосфопротеїни” — від довжини незнайомих слів закипали зіниці. 

— Ти прочитав усе це для того, щоб потім ганяти ефедрин? — він похитав головою, придивився до кута столу, до невеликого телевізору з розбитий екраном. На підлозі валялася світла прямокутна пластикова коробка, розтрощена декількома ударами молотка, відкинутого тут же, поруч. Із тріснутого корпусу підставки стирчали якісь мікросхеми. Яка нормальна людина стане тримати телевізор на робочому столі, в заваленому книжками кабінеті? Яка нормальна людина стане, не чіпаючи полиць, трощити телевізор молотком? Пора відмовлятися від слова “нормальність”, похмуро посміхнувсяя Вей Вусянь, воно ж ніхріна насправді не значить, воно вимерло одразу після динозаврів, але чомусь уперто чіплялося за життя. Прямо як він сам. 

Віскі закінчився, Вей Вусянь залишив склянку на столі та рушив далі по коридору. Тіло приємно потепліло, шлунок більше не намагався бунтувати. Він увійшов у крихітну, ретельно зашторену спальню, клацнув вимикачем. Світло тут давали такі ж високі, як у вітальні, торшери в червоних абажурах: тьмяний, багряний, як іноді буває на заході сонця. Чудове світло, щоб валятися в ліжку та дрочити на стіну, обклеєну фотографіями однієї і тієї ж самої тьолки. Десь Вей Вусянь її раніше бачив — грудасту, з високими вилицями та впевненим гострим носом. Вона тут була різною. Сиділа з чашкою кави за столиком, незадоволено хмурячись убік. Позувала на камеру в брючному костюмі. Позувала на пляжі. Позувала на яхті, на фоні безкрайого моря. Сиділа абсолютно гола, з сосками, що стирчали догори, з розмазаною помадою — чи то п’яна, чи то вправно зображала п’яну, така гаряча, голодна. 

Половини фотографій не було, на стіні біліли сліди нашвидкуруч відідраного фотопаперу. Підкоряючись інтуїції, Вей Вусянь засунув руку під подушку, дістав звідти чорний мереживний бюстгальтер, напахчений пряним квітковим запахом. Піднявся з ліжка, підійшов до стіни, роздивляючись обривки. Доктор Се явно клеїв фотографії на совість, ось чому той, хто сюди прийшов, так затримався. Але чим могли комусь завадити знімки якоїсь тьолки?

— Це Фіона Су, — тихий голос Лань Вандзі прозвучав так раптово та близько, що Вей Вусянь смикнувся, не розуміючи, чи ставив він запитання вголос, чи подумки. 

Лань Вандзі відступив на крок, змусивши людину в шкіряному піджаку, яка стояла за ним, зробити крок назад у коридор. Вей Вусянь придивився до обличчя над піджаком — і ледве зміг повірити своїм очам. 

— Ні хріна собі, — гмикнув Тоні Сон. На Вей Вусяня та наполовину обідрані порнофотошпалери він витріщався однаково ошелешено. 

— Як думаєте, він це носив? — Вей Вусянь широко посміхнувся, прикладаючи жіночу білизну до своєї футболки. 

— Про сексуальні інтереси покійників нічого або чисту правду. Де ти взагалі пропадав усі ці роки? — таким самим легким голосом запитав напарник його зведеного брата. Серце його брата, друга половина його брата, нікого недоречнішого Лань Вандзі не міг сюди привести. Перспектива близької зустрічі з Сяо водночас радувала та напружувала. З ним, мабуть, можна буде поговорити начистоту. Він зрозуміє та прийме, як приймав решту всього. Інша справа, що в нього, як завжди, будуть умови. Наприклад: “якщо ти ще раз уб’єш когось у Монкоці…”

— Ми домовилися, — різкий тон Лань Вандзі окотив, як відро крижаної води. 

— Домовилися, — миролюбно погодився Тоні. 

Та, дочекавшись, доки той відівернеться, підморгнув. 

— Хто вона така? — кивнувши на фотографії, запитав Вей Вусянь. Йому виразно набридло клеїти дурня. — Мені здається, я її знаю. 

— Всі її знали, — Тоні з прищуром покосився на спину Лань Вандзі. 

— Вона була ведучою на TBB, — відгукнувся той, не відриваючись від фотографій. 

— Зникла безвісти на початку літа вісімдесят п’ятого після одного з вечірніх ефірів, — із позірною байдужістю продовжив за ним Тоні. — Казали, прямо зі студії зникла. Але заяв не писали. З поліцією взагалі навідріз відмовилися спілкуватися. Звільнили без грошової виплати бідолаху освітлювача, який нам про це доніс. Обісцялися, короче, по повній. 

— Може, це док її… — Вей Вусянь провів ребром долоні по горлу. 

Не зводячи погляду з Лань Вандзі, Тоні повільно похитав головою. 

— Вони зустрічалися декілька років на початку вісімдесятих, — Лань Вандзі погладив пальцями відірваний край фотографії. Спробував, як приклеєна сусідня. — Він зробив їй пропозицію, вона обрала кар’єру. 

Він помацав ще декілька знімків, присів на одне коліно оглянути підлогу. Зібраний, розуміючий, що робить. У цій спальні він явно знаходився вперше. 

— І він дрочив на неї півтора десятки років… — гмикнувши, Вей Вусянь опустився на край ліжка, усвідомлюючи всю глибину безглуздості своїх підозр щодо особливого зв’язку Лань Вандзі з покійником. — Оце так почуття!

— Когось він, значить, повинен був звинувачувати в її смерти, — знизав плечима Тоні. — Але Етану тут, звісно, видніше. 

— Фотографії зірвали щойно, — Лань Вандзі підвівся та обійшов ліжко, пропускаючи Тоні глянути, але той хитнув головою — мовляв, вірю. Звідкись між ними теплилося дивне, не надто дружнє взаєморозуміння. — Якби Се Ілуна намагалися чимось шантажувати, він би позбувся їх раніше. Ти сказав, що людину в масці побачив у вітальні. 

Тоні кивнув. 

— Як тільки увійшов. 

— Тут немає слідів обірваного паперу. І в нього не було часу їх прибирати. 

— Значить, у квартирі працювали двоє, — легко погодився Тоні. Це він, схоже, вже встиг прорахувати й сам. — І другий звалив, поки ми билися. Ось хто підібрав нашого гондона на автівці. Міцні нерви, поважаю. 

Вони повернулися до вітальні, швидко її оглянули. Поки Лань Вандзі роздивлявся раму вибитого вікна, Тоні стягнув порізаний склом піджак, який ще й тріснув під рукавом, розправив його в руках та тихо вилаявся. 

На лівий біцепс з-під білої футболки виповзав ощерений тигр. Нижче ліктя рука була окільцьована химерною різнобарвною в’яззю, на лікті чорніло павутиння. Вей Вусянь припідняв брови, але промовчав. А і правда ж, від півонських гопників на вокзалі Тоні Сона тепер відрізняли хіба що чисто поголені щоки. Такий самий піджак, такі самі гостроносі шкіряні туфлі, пара крупних золотих гайок на пальцях, масивний ланцюг на шиї. Він довго шарив під диваном, поки не витягнув звідти пістолет, засунув у наплічну кобуру. Шкіряну, явно зшиту вручну. 

— Це другий пістолет? — кивнув Тоні на згорток. І, не чекаючи на відповідь, потягнувся до папки: — А тут що?

— Це моє, — Вей Вусянь висмикнув папку з-під згортка та сів на диван, заразом прикриваючи спиною дірку від кулі в обшивці. Тоні швидко поглянув на нього, Вей Вусянь вагомо кивнув. Він помилився, коли вирішив, що людина Ланів сполохала зломщика. Це кулю Тоні, здається, збила людина в масці. 

— А ти що взагалі тут робиш? — тихо запитав Вей Вусянь, коли Лань Вандзі вийшов у прохід, що з’єднував вітальню з кабінетом. — І чому досі один?

Про що б вони не домовилися раніше, в угоду явно входило не оглядати квартиру один без одного — Тоні перемістився так, щоб бачити Лань Вандзі, й тільки потім відповів:

— Нариваюся на нову статтю, якщо приїдуть копи, — він кивнув у бік кабінету. — Його-то відмажуть…

Другого запитання Тоні чомусь вирішив не помічати. 

Погляд знову вперся в павутиння на його лікті, Вей Вусянь нарахував п’ять кілець. Навряд чи півонь, нехай навіть і колишній, став би з таким жартувати. 

— Якщо ти закінчив, я хочу ще поглянути на книжки, — сказав Тоні трохи голосніше, покосившись за вікно. Якщо від комп’ютера все одно нема користі. 

— Згаєш час, — відгукнувся Лань Вандзі з глибини кабінету, але вийшов, розминувшись із ним у дверях. Стежити за тим, що Тоні робить, не став — підійшов до дивану, поклав туди декілька пом’ятих мікросхем, які явно дістав із понівеченої пластикової коробки. Узяв згорток, неголосно проговорив, дістаючи з нього пістолет:

— Він стверджує, що приватний детектив. Але з тих пір, як вийшов, співробітничає з Ем-Ай. 

Із тих пір, як вийшов, кивнув собі Вей Вусянь. 

Усе-таки павутиння було справжнім. 

— Його що, послали сюди Ем-Ай?

Лань Вандзі смикнув бровою. Принюхався до ствола, торкнувся його щокою. Нахмурився. 

— Більше немає кому, — нарешті сказав він. — Це дивно, я не помітив стеження в лікарні. Але вони надто швидко дізналися, що Се вбили. 

Дивним, похитав головою Вей Вусянь, було те, що двоє Ланів знищували тут якісь сліди, а Лань Вандзі поводився так, ніби навіть не підозрював про це. Чи міг він настільки змінитися? Вей Вусянь провів рукою по обличчю, збираючись із думками. Зосереджені очі надто сильно відволікали. Етан… йому личило це ім’я. Йому взагалі все личило: скуйовджене волосся, кров на комірі, розважливі рухи, холоднокровний блеф. 

Йому все ще неможливо було брехати. 

— Тобі все одно потрібно завезти це кудись, — Вей Вусянь посміхнувся так, що вилиці мало не звело судомою, кивнув на пістолет. Простягнув папку. — Й показати папери кому ти збирався. А я поки побуду з ним. Може, розговорю. Згода?

Дивися, який я наївний, демонструвало відкрите обличчя. Я віддаю тобі все, що в мене є. І точно не втечу, доки вірю, що ти повернеш папку. Я вже вірю тобі, бачиш? Я вже не ламаю комедію, не прикидаюся людиною, в яку ви з вашим дохлим доктором змусили мене повірити. 

Лань Вандзі безгучно видихнув та відвернувся. 

— Будь із ним обережнішим. Ти пам’ятаєш мій номер?

— Краще запиши, — сказав Вей Вусянь, хоча дев’ять цифр без зусиль спливли в пам’яті. Скільки разів він набирав їх, не натискаючи кнопку виклику. Просто так, щоб стало спокійніше. Іноді дійсно ставало. Якось випадково подзвонив по-справжньому, та абонент був недоступним. Але навіть того березневого ранку зв’язку між ними було набагато більше, ніж відчувалося тепер. 

— “Купи йому телефон”, — повторив Тоні, проводжаючи поглядом від’їжджаючий родстер. — Нормально взагалі?

Вей Вусянь відвернувся, ховаючи посмішку. Це прозвучало від Лань Вандзі на прощання з такою нещадною безпосередністю, що майже скидалося на жарт. 

— І погодувати мене не забудь, — пробурмотів він. 

Тоні водив чорний “лендкрузер”, приємно вугластий на загальному фоні. Їхати в ньому після родстеру було все одно що верхи на коні, роздивляючись усіх згори. 

— Що за папери ти там знайшов? — Тоні прикурив, упіймав його погляд та простягнув цигарку. Дим приємно стелився по піднебінню, Вей Вусянь старанно видував кільця диму. Рівні, красиві нулі. Потрібно було знайти якусь точку опори, щоб рухатися далі. Інакше все надто сильно хиталося. І знову починало трохи смердіти паленим…

— Не там. У психушці, де працював док. У папці моя історія хвороби. Що ти взагалі про нього знаєш?

— Значна шишка. Працював на Ланів. Ніби як їхній далекий родич. Я поняття не мав, що його прибрали, поки Етан не сказав, — різко газонувши, Тоні проїхав на усе ще жовте світло. — Але я здивований, що він не знає, хто. 

Вей Вусянь дістав здвоєну кулю з кишені. Тоні кивнув. 

— Сторонніх Лані не навчають уже років зо десять. А той хєр у масці — точно не старший за мене. Я нікого з живих півонів не знаю, хто вмів би відбивати. На М’ясному теж. У лотосів хіба що сам Змій, але його б я упізнав. 

— Змій… — Вей Вусянь глибоко затягнувся, похитав головою, поки на обличчя  не вилізло забагато зайвого. — Це правда про Ем-Ай?

— Що про Ем-Ай?

— Ну… що ти на них працюєш?

— Починається… — він поморщився. — Я просто спілкувався з однією людиною. Іноді їй допомагав. 

— Ага. Це Стівен тебе втягнув?

Тоні невизначено повів плечем та різко вивернув до узбіччя, ще рясніли перші за декілька кварталів крамниці. 

— Ходімо, телефон тобі й справді стане в нагоді. 

Вони провели в крамниці майже півгодини — Вей Вусянь довго не міг звикнути до пласких різнобарвних апаратів, які вміщалися в вузьку кишеню джинсів, легкі, як пачка цигарок. Він обрав собі яскраво-червоний “еріксон”, для реєстрації номеру довелося пред’явити посвідчення особи. Тоні припідняв брови, але нічого не сказав. Здається, все це його неабияк розважало. 

— Чому Мо? — запитав він, уже коли повернулися в автівку. 

— Поняття не маю, — Вей Вусянь потягнувся до пачки, що валялася поруч із попільничкою коло коробки передач. Що вигідно відрізняло Тоні Сона від Лань Вандзі — він тримав поруч із пачкою запальничку. — Як по-твоєму, воно справжнє?

Посвідчення Тоні вивчав довго, щось перевіряючи проти світла. 

— Якщо й липове, — повільно протягнув, повертаючи пластикову картку, — це дуже дорога фальшивка. Але скоріше за все, пробашляли комусь у відділі реєстрації. Ланям немає сенсу малювати документи, їм простіше купити бланки. 

Відбиваючись від вікон навколишніх будинків, сонце шарашило прямо в очі. Сліпило, перетворювало автівки та людей по обидва боки вулиці на великі та маленькі плями. Стирало межу між зрозумілим минулим та тим минулим, про яке він нічого не знав. Вей Вусянь широко посміхнувся. 

— Значить, ти копаєш під Ланів. Це мені підходить.