Chapter Text
Тихий світанковий шепіт моря був знайомим, звичним. Ед на мить заплющив очі й вдихнув свіже ранкове повітря на повні груди. Вудка в його руці була нерухомою, човен ледь-ледь відчутно похитувався.
Гарний ранок. Один з чергових гарних ранків.
На світанку усе завжди здавалось чіткішим та яснішим, ніж у сутінках, тож Еду подобалось це відчуття абсолютної реальності, що вони обидва разом, живі та в безпеці. Зазвичай Ед вставав раніше. Коли він не спостерігав, як сонячні промені осяюють волосся та шкіру Стіда, то проводив світанок наодинці з собою та своїми думками. Принаймні риболовля була якраз тим, чим можна займатись, не здіймаючи шуму в домі та даючи можливість Стіду подовше поспати. Зрештою, Еду було до душі це заняття.
Насправді це була здебільшого ідея Стіда. Вони якраз розбирали речі після прибуття на берег. Щось склали самі, а щось турботливо спакували члени екіпажу. Деякі з речей виявилися несподіванкою, наприклад, пара старих прапорів з чудернацькими зображеннями, а ще вʼязанка висушеного, непридатного до вживання часнику.
– Це, вочевидь, від Джима, – пояснив Стід, з розчуленою усмішкою розглядаючи часник. – Вони досить серйозно ставляться до проклять та іншого роду забобонів.
– Що ж, тоді ми маємо тримати це біля себе, – усміхнувся Ед. – Щоб притягувати менше неприємностей.
– Впевнений, що і цей часник, і прапори стануть чудовим доповненням нашого інтерʼєру, – Стід, здавалося, вже подумки прикрашав їхню розвалюху й робив це з ентузіазмом. – А це що?
Він потягнувся до стопки постільної білизни та дістав з-під неї вудку. Просту, з легкого дерева, з невеликими подряпинами, що свідчило про те, як часто нею користувалися раніше.
– Фенг дав мені одну зі своїх, – пояснив Ед, поки виплутував гачок, що зачепився за тканину. – Казав, що це його щаслива вудка.
– То ти будеш ще рибалити? – поцікавився Стід з такою надією, наче від відповіді залежало їхнє життя.
Він вже вибачився за слова, що сказав тоді про риболовлю в Піратській Республіці, і тепер Ед розумів, чому він це сказав. Та було помітно, що Стід досі відчував легку провину.
– Не знаю, я вже казав, що в мене не дуже це вдалося, – знизав плечима Ед. – До того ж ми вирішили бути корчмарями, чи не так?
– Ох, любий, – Стід взяв його за руку, переплітаючи їхні пальці, й Ед зрозумів, що, мабуть, погодиться зараз на все.
По-перше, йому сподобалось звертання «любий», по-друге, він любив триматись за руки.
– Я знаю, що ти ще шукаєш себе справжнього, тож чому б тобі не спробувати риболовлю як хобі? – запропонував Стід.
– Хобі?
– Ну, так. Щось таке, що тобі подобається робити у вільний час.
– Навіть якщо робити це відверто хріново? – усміхнувся Ед, опустивши погляд.
– Байдуже як це робити, але це має бути щось твоє. Якесь персональне захоплення, – палко продовжив Стід. – Головне отримувати задоволення від процесу. В цьому ж і є сенс хобі?
– Можливо, – подумавши, погодився Ед. – Можливо, я спробую.
Він відклав цю думку на якийсь час, адже перші пару місяців вони були надто зайняті одне одним та елементарним облаштуванням побуту. Понад усе Еду подобалося прокидатись зі Стідом, цілувати його сонну усмішку, займатись ранковим сексом. Утім, одного чудового дня він з певним подивом усвідомив, що сидіти в човні з вудкою в руках та розгублено дивитися за небокрай, що ледь-ледь розквітав світанковими барвами, – також приємне заняття.
Не те щоб перша спроба була хоч трохи вдалою, але Еду тепер вже дуже хотілось мати своє хобі. Тож тепер пару разів на тиждень, за умови гарної погоди, він рибалив неподалік від берега, намагаючись дотримуватись порад від Фенга: вгамуватись та не базікати навіть подумки. Та, звісно, настанови від Стіда: отримувати задоволення від процесу. Спочатку сумістити й те, й інше було доволі складно, доки якось Ед не зрозумів, що дивиться на воду без єдиної гучної думки в голові. Хіба що уривчасто міркував про рибу, яка ліниво плавала десь у темній воді, та зосереджено чекав найменшого поруху волосіні. Це виявилось геть не нудно та по-своєму дійсно приємно – просто очікувати. Навіть якщо нерухоме сидіння на місці не приносило результату, Ед все одно почувався задоволеним. Щоправда від хвилювання він вронив першу виловлену біля берега рибу, але за останні тижні став дійсно дещо вправнішим у подібних речах.
Ед розплющив очі та ковзнув поглядом у далечінь, до краю моря та неба. Сонце вже добряче піднялося з-за обрію, повітря потроху теплішало. Тепер Ед думав про Стіда. Насправді його образ постійно був в голові: золоті пасма волосся на світлій подушці, розслаблено відкинута поверх ковдри рука, привідкриті губи, тінь від вій на щоці. Ед дивися на небо і море, а бачив Стіда – те, як йому чудово пасують золотисто-рожеві ранкові промені, як солоний вітер куйовдить його волосся. Стід став його морем і домом, і це було настільки ж спокійне, наскільки ж і бентежне відчуття. Ед так занурився в свої мрійливі роздуми, що ледь не проґавив момент, коли вудка ледь не випала з його рук. Знову. Дурна риба врешті вирішила заковтнути гачок і поласувати наживкою. Щоб Ед потім поласував цією рибою разом зі Стідом. Отаке коло життя.
Загалом цього ранку йому несподівано пощастило. Ед піймав цілих три цілком пристойних за розмірами морських окуні практично один за одним. Зрештою він вирішив не випробовувати удачу далі та склав вудочку. Тим паче сонце вже було достатньо високо, а ще Еду нестерпно хотілось похвалитись своїми успіхами перед Стідом.
Та й сам Стід вже чекав його на березі: Ед помітив його, коли розвертав човен, та помахав рукою. Стід жваво помахав у відповідь. З цієї відстані не було видно вираз обличчя, але Ед міг добре його уявити – мʼякий, трохи сонний, мрійливий та закоханий. Іноді було важко до кінця повірити, що цей погляд спрямований саме на нього, на Еда. Тож у більшості випадків він просто танув, дивлячись у відповідь, і забував про всі свої сумніви.
Кілька хвилин знадобилося Еду, щоб причалити до берега. Від того, як все ближче й ближче був Стід, його серце тріпотіло.
– Прийшов мене зустрічати? – з усмішкою поцікавився він, вистрибуючи з човна, й стрімко покрокував назустріч Стіду, щоб схопити його в обійми.
– Не міг довше спати сьогодні без тебе поруч, – Стід обгорнув його руками й поклав голову на плече.
Він був теплий і пах як дім. Ед лише міцніше обійняв його у відповідь. Через стільки всього вони пройшли, але деколи висловити почуття було досі складно. Моментами звичайного «я тебе люблю» було досі недостатньо.
Зрештою вони відсторонилися.
– Як твоя риболовля сьогодні? – поцікавився Стід.
– О, крихітко, дивись, – Ед розвернувся, поліз у човен і підняв з нього сітку з окунями.
– Вау! – Стід сплеснув руками, його очі розширились. – Це неймовірно, Еде! І я говорю це не тільки тому, що люблю тебе і хочу сказати щось приємне.
– Я знаю, – кивнув Ед задоволено. – Тож, здається, моє хобі має якийсь результат.
– Чудовий бонус, – погодився Стід. – Хочеш, приготуємо їх прямо зараз?
– Чому б ні? – знизав плечима Ед. – Тим паче до обіду при цій погоді риба перетвориться на купу смердючого лайна.
Не так давно у них зʼявилася окрема кухня. Готувати у вогні каміна або на відкритому багатті біля дому було не так вже й погано з урахуванням їхніх досить скромних навичок, але не завжди зручно. Два місяці тому команда «Помсти» вперше завітала до них в гості, і цей візит вніс свої корективи.
– Не можу повірити, що ви тут остаточно стали сухопутними пацюками, – сплеснув руками Роуч, оглядаючи порядком підлатану хатинку. – У вас немає пічки!
– Просто ми ще не думали над цим, – розгублено відповів Стід.
– Тоді саме час, – експертним тоном сказав Роуч. – Облаштуємо усе в кращих корабельних традиціях.
Чесно кажучи, Ед міг би подумати про це й раніше, але у них дійсно не було такої потреби. Маленького багаття їм вистачало, утім, відмовлятись від допомоги було б безглуздо. Роуч за допомогою Фенга та Джима й частково самого Еда змайстрували невелику піч на кшталт такої, якою користуються на кораблях. На це пішло півтора дня та частина їхніх запасів каміння, дощок та деякого залізного мотлоху. Натомість тепер з лівого боку будинку зʼявилась відкрита кухня з деревʼяним навісом та пічкою, широка труба якої стирчала високо вгору. Виявилось, що й на суші це була дуже практична річ, особливо з урахуванням того, як часто вони зі Стідом випадково перевертали те, що готують, прямо в камін або у вогнище. На додачу Роуч показав їм пару хитрощів: наприклад, як правильно смажити рибу, щоб при перегортанні вона не розвалювалась на довбані кавалки.
Таким чином приїзд команди пройшов краще, ніж Ед очікував. Хоча по правді кажучи, він і сам не знав, що поганого могло статися. В будь-якому випадку все вийшло напрочуд добре. Разом зі значно перебільшеними історіями про свої успішні рейди екіпаж привіз з собою ворох гарної постільної білизни, явно поцупленої в якомусь набігу («Для вашого готелю чи корчми це точно згодиться»), а ще з десяток книжок для Стіда («Може, ваші гості не будуть проти послухати кілька історій на ніч»).
Стід Боннет тепер був просто Стідом, хоча більшість екіпажу між собою з особливою інтонацією казали про нього «наш капітан», і це здалось Еду зворушливим. Сам же Едвард Тіч також був просто Едом, і тільки Джим, Арчі та Піт досі називали його Чорною Бородою. Важко сказати, що з цього було незвичніше: так часто чути своє імʼя від когось, хто не є Стідом або Іззі, чи нагадувати собі, що Чорна Борода – це все ще він. Завжди буде частиною його. Можливо, до цього варто було просто звикнути, як і до нового, несподіваного відчуття власного дому.
Воно накрило його несподівано. В першу ніч частина команди була вже порядком напідпитку і залишилась із ними на березі. Усі позасинали де прийшлося, вкрившись привезеними в подарунок простирадлами. Люціус та Піт тихо перемовлялись у дальньому кутку, в парі метрів виразно хропів Ві Джон. Ед притискав до себе Стіда, що розслаблено лежав в його обіймах, і почувався чудово. Раптом його осяяло: вони зі Стідом дійсно створили щось своє. Нехай це поки не мало тої форми, яку вони запланували, але в них тепер було спокійне життя. Дім, в якому можна приймати гостей, друзі, які будуть навідуватися час від часу. Що ж, нехай це були по більшості друзі Стіда, але Ед не полишав надії, що і в нього теж є шанс повернути втрачену довіру. В будь-якому разі це нове, незвичне відчуття приголомшило Еда, і він, не здужавши терпіти до ранку, пошепки поділився своїм відкриттям зі Стідом. Той, накривши їх ковдрою з головою, так само тихо, але не менш захоплено сказав, що відчув щось дуже, дуже схоже.
– Гей, закохані! – пролунав із темряви невдоволений голос Френчі. – Ви не могли б бути тихіше? Я до біса чутливо сплю після рому.
Люціус тихо пирхнув у своєму кутку. Стід беззвучно розсміявся, уткнувшись в плече Еда. Усі замовкли. Зрештою, поговорити дійсно можна було й пізніше.
Відтоді це відчуття час від часу поверталось до Еда в найнесподіваніші моменти. Коли він рибалив. Коли вони зі Стідом розвішували позаду будинку випрані речі. Коли вечірнє сонце в золоту годину кидало останні промені в їхнє вікно. Або коли Стід зосереджено готував – як і у цей момент. Еду подобалось спостерігати за будь-якими його діями. Як він спить, читає, розпалює вогнище, спілкується з людьми.
– …а потім завітати до квіткової крамниці, – тим часом продовжив Стід свою думку, початок якої втік від Еда безповоротно.
– М-м-м? – тільки й промимрив він, міряючи поглядом Стіда, який застиг на місці з деревʼяною лопаткою в руках.
– Ти зі мною, Едварде? – з докором спитав Стід, але очі його іскрились сміхом.
– Пробач, крихітко, просто задивився на тебе, – щиро зізнався Ед.
Обличчя Стіда осяялося тією напівсором’язливою й водночас задоволеною усмішкою, яку Ед так любив.
– Я просто намагаюсь зʼясувати, чи однакові у нас плани на день, – терпляче пояснив Стід. – Ми ж збираємось до міста після сніданку?
– Не мав ніяких особливих планів, – знизав плечима Ед, удавано замислившись. – Тож я весь твій.
– Мене це цілком влаштовує, – кивнув Стід з максимальною серйозністю.
– Мене теж, – Ед підійшов ближче й обережно зняв з щоки Стіда шматочок блискучої луски, яка вочевидь потрапила туди, поки він чистив рибу. – Я все ще не впевнений, чи ти справді не русалка.
– Усе може бути, – Стід схилив голову, – але сьогодні я все ж таки планую прогулятися з тобою на своїх двох.
До найближчого поселення їм було йти не більше двадцяти хвилин через ліс. Еда це цілком влаштовувало: досить близько до цивілізації, але достатньо віддалено, щоб не бути постійно під прицілом чиїхось зацікавлених очей. Враховуючи, що вони обидва досі знаходились у розшуку, розташування хатинки було надзвичайно вдалим. До того ж Еду подобалось гуляти зі Стідом: неспішно крокувати через освітлений сонцем ліс, розмовляючи про все підряд або зупиняючись, щоб роздивитись рослину, котрою зацікавився Стід.
Вони рідко поспішали, не бачили у цьому потреби. У сьогоднішніх планах було замовити у ремісничій лавці дошки для ремонту та облаштування двох додаткових кімнат; зазирнути до квіткової крамниці, де Стід зазвичай купував саджанці та насіння. У нього також тепер було своє хобі: Стід висаджував біля дому квіти й робив це з притаманним лише йому завзяттям. Деякі з них розквітали, деякі засихали, ще ледь проклюнувшись, окремі не бажали рости взагалі, але Стіда це не зупиняло. Власне лише один раз, коли сильна злива побила усі його старанно вирощені тюльпани, Стід дійсно всерйоз засмутився та закинув це заняття на довгі три тижні. Та згодом на місці тюльпанів з’явилися фрезії, а на клумбах тепер височіли кілочки, на які можна було накинути тканину на випадок зливи з градом. Тож тепер до обов’язкових справ у місті додалось відвідування квіткової крамниці. Окрім замовлення дощок та квітів у списку завдань ще значилося поповнення припасів в’яленого м’яса та хліба. Приємна прогулянка лісом на зворотному шляху йшла бонусом.
– Знаєш що, – почав Стід, щойно вони вирушили в дорогу. – Я думаю над тим, що нам не так вже й багато залишилось облаштувати.
– Роботи ще на пару місяців точно, – відказав Ед, поправляючи на плечі дорожню сумку. – Але так, мабуть, ти маєш рацію.
– Думаю, нам варто буде розвісити оголошення у місті, – у Стіда явно був якийсь план, яким йому не терпілося поділитись. – Можливо, зробити листівки. Попросимо Люціуса, коли команда знову завітає до нас, їх намалювати.
– І зробити велику вивіску, яку можна буде побачити з моря, – додав Ед, доєднуючись до його потоку ідей. – І запалювати вночі ліхтарі, щоб нас помічали навіть у сутінках.
– Чудова ідея! – зрадів Стід і, зробивши паузу, продовжив: – Але звідси випливає наступна задача. Нам потрібна назва.
Вони ще не обговорювали всерйоз, як збираються назвати свою корчму. Зазвичай відкладали це на потім. Звісно, назва «У Чорної Бороди» або «Помста» не підходили з міркувань елементарної безпеки.
– Вочевидь, ти вже щось вигадав, – висловив здогад Ед, який ще до кінця не визначився, хочеться йому чогось пафосного чи максимально непримітного й банального.
– Я подумав, – невпевнено почав Стід, – можливо, ми могли б назвати нашу корчму «Маяк»? Я розумію, що це нелогічно, бо технічно маяків треба уникати, але… Еде?
Це була всього лише мить, але Ед нічого не міг вдіяти зі своєю несподіваною реакцією. На якусь секунду в його мозку виникли картинки з минулого. Стід, який з жалем дивився на картину, промовляючи, що мав бути маяком для своєї родини. Стід, який залишив його самого на причалі, не давши жодних пояснень, і повернувся до свого минулого життя. Вони до біса багато говорили про це, і Ед знав, чому все сталось так, як сталось. Але на якусь крихітну жахливу мить його охопив крижаний жах. Начебто Стід міг запропонувати це тому, що сумував за своїм минулим і шкодував про свій вибір.
Ця безглузда і нелогічна паніка заважала відповісти одразу і, скоріш за все, чудово читалася з виразу його обличчя, адже Стід замовк на півслові. Його очі перелякано розширились.
– Еде, – він миттєво підскочив до нього, зупиняючись на місці, та обережно схопив руками за плечі. – Вибач, я не знаю, що ти подумав. Точніше, я здогадуюсь, про що ти подумав, і повір, це зовсім не те…
– Я розумію, – нарешті видихнув Ед. Тепло від Стідових долоней відчувалось так добре, так реально, і допомагало вийти з цього несподіваного трансу.
– Т-ш-ш-ш, – зупинив його Стід, з ніжністю дивлячись в очі. – Мені просто треба було почати цю розмову інакше. Я хотів обрати назву, що має значення для нас з тобою, тільки для нас двох. Подумав про наше перше спільне одурення, коли ми робили маяк. Це такий гарний спогад…
– Чудовий спогад, – прошепотів Ед. В його грудях стало тепліше, але водночас він почувався просто жахливо. Не тільки від власної реакції, але й від того, який винуватий вигляд мав Стід. – Пробач, я сам не знаю, що на мене найшло.
– Усе гаразд, – Стід м’яко усміхнувся, але Еду важко в це вірилося. – Ти не повинен приховувати від мене те, що відчуваєш.
Він дивився на Еда з таким очікуванням в широко розкритих очах, що той не міг, не мав права промовчати.
– На секунду мені здалось, що ти сумуєш за своїм минулим життям, – вимовив Ед хрипко. – Це безглуздо, я знаю. Сам не розумію, чому мені спало це на думку. Я знаю, що це не так.
– Усе гаразд, – знову повторив Стід, обхоплюючи його обличчя долонями. – Ми можемо обрати будь-яку іншу назву.
– Мені дуже подобається ця, – тихо відповів Ед, танучи під його дотиком. – Просто… повернімося до цього питання пізніше?
– Добре, любий, – погодився Стід і поцілував його. Це був короткий та м’який дотик губ, але Еду дійсно стало легше від такого чуттєвого нагадування: тут, я поруч з тобою.
Однак залишок шляху до поселення невимушена розмова між ними не дуже-то й клеїлась. Принаймні так здавалось Еду, який щораз відволікався на думки про те, що сталось. Ситуація була не з таких, яку легко виправити вибаченням, адже тепер Стід знав, що в глибині душі Ед сумнівається в ньому. І, вочевидь, це було для нього боляче, а Едові не подобалось робити йому боляче, нехай і ненавмисне.
Можливо, мимохідь подумалось йому, їм обом було б простіше, якби деякі речі з минулого можна було б начисто стерти із пам’яті. Так, начебто вони ніколи не ставались.
Нарешті дерева почали поволі рідшати та лісова дорога вивела їх до околиці містечка. Воно не було великим портовим поселенням, але й маленьким його назвати язик не повертався: тут знаходився свій ринок і реміснича майстерня, декілька крамниць. Словом, практично усе, що було необхідно для того, щоб не почуватися на острові, наче два загублені дикуни. Часом Ед з посмішкою згадував, як на початку вони сподівались, що цей острівець не буде безлюдним: жоден з них не міг виготовляти знаряддя для ремонту дому, або тканину, або посуд, або ще сто мільйонів важливих речей. До того ж, Стіду подобалось спілкуватись з людьми.
Сьогодні, як і в декілька попередніх візитів, вони вирішили ненадовго розділитися. Спочатку це здавалось доцільним з міркувань безпеки, адже двоє чужинців приваблювали більше уваги, ніж один. Потім це стало зручно в особливо шумні та людні ринкові дні – не було сенсу штовхатись в крамницях удвох, коли нарізно можна впоратись удвічі швидше. Тож на цей раз Стід рушив до квіткової лавки, а Ед попрямував до ремісничої майстерні, щоб замовити гарну деревину. Він досить швидко впорався з своїм завданням, домовившись, що партія дощок буде готова за кілька днів.
Дорогою назад до ринку Ед ненадовго зупинився біля маленької крамниці з прикрасами: доволі скромної у порівнянні з тим, що він бачив у великих портових містах, але цілком непоганої. Насправді він не так вже й давно дозволив собі думати про це, як про щось реалістичне: шлюб, партнерство, союз. Ед досі відчував приємне хвилювання, коли Стід називав його своїм хлопцем – знову і знову те саме тепло розливалось у грудях, як і в перший раз. Але він би збрехав собі, якби сказав, що не думає про те, як відчувалось би називати його своїм чоловіком. І нехай у піратських традиціях не було обов’язковим обмінюватись обручками, Ед все одно мріяв про те, що хоче зробити це красиво, правильно.
Знайти для Стіда особливий перстень.
Дочекатись особливого моменту.
Набратись хоробрості та зробити йому пропозицію.
Можливо пізніше, не сьогодні, але найближчим часом. Кинувши ще один погляд на крамницю з прикрасами, Ед рушив далі. Зрештою, його ще чекали справи.
Вони домовилися зустрітися біля візка з тканинами перед початком заходу сонця. Ед встиг купити м’яса та овочів, а також запашного чаю, який так подобався Стіду. Також він встиг трохи похвилюватися, коли сонце почало опускатися, а Стіда ще не було ніде видно. Наближався вечір, а натовп тільки зростав. І перш ніж Ед, згадуючи попередній досвід, вирішив йти на пошуки, як Стід вже біг йому назустріч.
– Вибач за запізнення, мій любий, – сказав він, ледь дихаючи. – Ти не повіриш, що розказав мені торговець…
Ед не дав йому договорити, швидко пригорнув до себе та міцно стиснув руки у кільце навколо його талії.
– Я збирався йти тебе шукати, – прошепотів він.
– І ось я сам знайшовся.
Хвиля полегшення прокотилася всім його тілом. Ед відпустив Стіда з думкою, що обійме його ще раз вдома, коли не буде сторонніх очей.
«Вдома», «додому». Як же приємно це звучало. Як мрія, що нарешті збулася.
Дорога назад зайняла не так багато часу, бо Ед, як завжди, приділяв більше уваги розповідям Стіда про людей, яких він зустрів на ринку, та речі, що здались йому вартими уваги. Поки Стід говорив, увесь світ стихав, і вечірні співи птахів втрачали свою привабливість. Ед, авжеж, не мовчав і ділився спогадами з минулого, яких у нього було більше, ніж знань про сушу. Але він пообіцяв собі вивчати, дізнаватися і тоді так само дивувати Стіда чимось цікавим.
Решту вечора вони провели за неквапливими балачками та обговоренням планів на найближчий час. Смажені овочі вийшли бездоганними, м’ясо в новій пічці просмажилося до ідеальної скоринки. Ед подумав, що треба частіше таке готувати, особливо після того, як Стід закінчив з вечерею раніше за нього. Мовчки вони прибрали стіл, залишили посуд до ранку та пішли до своєї крихітної спальні. Занадто втомлені, щоб зайнятися любов’ю, перевдягнулися та завалилися у ліжко.
День закінчився обіймами та поцілунками Стіда у ніс і чоло. Ед почувався надзвичайно щасливим.
***
Одного ранку, прокинувшись й не побачивши Еда поруч, Стід спочатку запанікував. Можна було списати все на те, що події останніх тижнів йому наснилися, але перед очима — не капітанська каюта на «Помсті», а їхня спальня. Маленька, деінде тісна, проте з міцними стінами та затишним ліжком. Яке, до речі, з боку Еда ще залишалося теплим. Отже, не сон, подумав тоді Стід і одразу заспокоївся.
Ед повернувся та за сніданком захоплено розповідав, який красивий пляж на світанку; як приємно журчить море, коли інша природа ще спить. Стіду не довелося зустріти багато світанків на «Помсті», та й ранкову тишу постійно порушувало чиєсь хропіння. Він також щиро радів, що Ед почав по-справжньому насолоджуватися природою. Зі своїх прогулянок, а згодом і з риболовлі, він постійно повертався бадьорим і готовим до нових хатніх справ. І Стід намагався не відставати від нього.
Стід не боявся рутини — не коли її треба було ділити з Едом. Йому навіть подобалося займатись цілком буденними одноманітними справами, хоч довелося багато чому вчитися. Ремонтувати дах. Готувати щось складніше за тости з мармеладом. Доглядати за квітами.
Ед, на думку Стіда, був не тільки надзвичайно добрим, але й надзвичайно терплячим. Бували моменти, коли Стід помічав у рисах його обличчя крихітну дратівливість, але Ед ніколи не був різким або грубим у своїх коментарях і зауваженнях. У порівнянні з усіма людьми, які намагалися вчити Стіда життю, він був наче янгол. Сам Ед сміявся з цього слова та нагадував, що він взагалі-то найбільш небезпечний пірат серед усіх, нехай і на пенсії. Стід натомість цілував його у відповідь.
Стід ніколи раніше не замислювався над тим, як це: жити з тим, кого дійсно кохаєш. Знаходити радість у тому, щоб разом мити посуд, обмінюючись жартами та посмішками. З запалом сперечатись про те, які спеції краще додати у страву. Відчувати гордість та втіху від спільно полагодженої ніжки кривого стільця.
Колишнє й далеке життя Стіда з родиною було геть іншим: більшість свого часу він або читав, або швидко розбирався з необхідними вказівками щодо роботи на полях, щоб потім швидше повернутися до книг. Легше було, коли справами керувала Мері. Зараз Стіду хотілося вести справи самостійно; працювати руками, не боючись їх заплямувати. Це було, беззаперечно, важко, та чим більше Стід займався домашніми обов’язками,тим краще вони йому вдавалися. І він щиро радів кожному своєму прогресу.
Не було сенсу порівнювати нове зі старим – на те воно й минуле. Книга, яку після читання треба закрити та покласти на далеку полицю.
Але рутина все одно втомлювала, тож Стід був радий, що їхній ремонт призупинився на пару днів. І йому, і Еду було б незле відпочити та перемикнутися на якийсь інший вид діяльності. Зрештою, Стід вже мав ідею, чим вони могли б зайнятись.
Вчора у квітковій крамниці, коли він прискіпливо оглядав листя саджанців гібіскуса, до нього долетів уривок діалогу.
–... я тобі кажу, що повністю з’їхав з глузду, – пошепки повідомила торговцю квітами пишнотіла пані, що продавала яблука неподалік.
– Він хіба не любив закласти за комір? Може допився до чортів, та й по всьому, – сказав той у відповідь.
– Я сама його бачила, – впевнено відповіла вона. – Волосся геть сиве стало, а очі безумні. Печера проклята, це всі знають.
– Перепрошую, що втручаюсь, – Стід втратив цікавість до гібіскуса та повернувся до них. – Невже ви дійсно вірите, що прокляття існують?
– Може й так, може й ні, – знизав плечима торговець квітами, розгладжуючи пишні вуса. – Та син крамаря останній рік все марив знайти ту дурну печеру. Два тижні тому пішов до лісу шукати її та й зник. А вчора зголосився: сам не свій і лепече якусь дурню про демонів.
– А не могли б ви більше розказати про ту «дурну печеру»? – пожвавішав Стід.
Після історії з костюмом він остаточно переконався, що прокляття – це вигадки і забобони. Але виникали вони точно не на порожньому місці. Можливо, якась загадкова печера дійсно існувала і могла стати цікавим місцем для невеликої прогулянки, а може навіть і для цілої пригоди.
– Та що тут розказувати, – втрутилась продавчиня яблук й перейшла на драматичний шепіт: – Кажуть, в серці острова захована печера, яка виконує бажання та ховає в собі величезні скарби. Але тільки дурні йдуть її шукати, бо насправді всім відомо, що печера проклята. Підеш туди, і демони заберуть твою душу.
– Ох, годі тобі, Олівіє, – відмахнувся торговець квітами зі сміхом. – Навряд чи такого розумного пана цікавлять місцеві казочки.
Стід абсолютно точно був зацікавлений та навіть купив у лавці цибулин квітів трохи більше, ніж збирався, тільки б затриматись подовше та більше дізнатись про це таємниче місце. Згодом він поспішив зустрітися з Едом поруч з візком, де завжди продавалися барвисті тканини. Йому не терпілося розповісти про почуте у квітковій крамниці, але від палких поцілунків усі слова вилетіли з його голови.
З Едом так було постійно, і Стід з радістю не думав ні про що, коли опинявся в обіймах свого хлопця, коли той його цілував куди міг дотягнутися. Звісно, у межах пристойності. Не стануть же вони робити щось сороміцьке на людях? І було так приємно називати Еда «своїм хлопцем». Це додавало Стіду відчуття тієї юної закоханості, яку він до того бачив лише на сторінках романів. Перше почуття, яке неможливо забути.
Стід не намагався згадати про печеру до того моменту, коли вони повернулися додому. І як це часто траплялося, нагода випала сама по собі. Ед розповідав про одного пірата, який сховав свої скарби у печері, але згодом розбовтав про це напідпитку своєму екіпажу, і ті його обікрали.
– Він був хріновий капітан, то ж їх можна зрозуміти, – завершив він свою розповідь, коли вони завершили вечерю.
– У мене теж є дещо цікаве, чим мені хотілося б поділитися, – сказав Стід, поклавши руку поверх Едової, щоб він не квапився вставати зі столу.
– Може вже завтра? – Ед зітхнув. – Ти знаєш, я дуже люблю твої історії, коханий, але я пиздець як втомився.
– Ця не займе багато часу, – наполіг Стід. – І можливо, після неї ти не захочеш спати.
Хоч вії Еда помітно почали опускатися, його брови натомість здійнялися із зацікавленістю. Стід радісно плеснув долонями.
– Отже! – почав він з ентузіазмом. – Я здійснював покупки у квітковому магазині, все як завжди. І от випадково, абсолютно випадково, почув, як продавець разом із леді, що продає яблука, говорять про печеру.
– Печеру? – здивувався цьому збігу Ед.
– Насправді, вони говорили про сина крамаря і те, як він збожеволів, але найголовніше, що це може бути пов’язано з печерою, яка захована у серці острова, – продовжував Стід. – Вони казали, що печера має магічні здібності, може виконувати бажання, що там можуть бути приховані скарби…
– Ти ж не думаєш, що там дійсно є якась магія? – запитав Ед, підпираючи рукою щоку.
– Авжеж ні! – Стід відповів. – Але, з іншого боку, в наших життях були присутні елементи магії.
– Якщо ти про Баттонса, то я дещо почав сумніватися.
– І та печера все ж цікава не тільки магією.
Стід посміхався увесь час, поки обличчя Еда проходило шлях від нерозуміння до усвідомлення.
– Стіде, чи правильно я подумав, що…
– Якщо про те, щоб знову відправитися на пошуки скарбів, то ти точно прочитав мої думки, любий, – Стід трохи нервував, адже був не впевнений, що минула пригода сподобалась Еду аж так сильно, як йому самому.
– Слухай, якщо у печері є скарби, отже, краще їх там і залишити. Це не принесе нічого хорошого. Навіть тим, хто ці скарби там ховає, я ж щойно розповідав тобі, – засумнівався Ед.
– Річ не тільки у скарбах. Хоча зайві цінності та коштовності ніколи не завадять, особливо розквітаючому бізнесу. І річ також не у магії. Це пригода. Можливість трохи урізноманітнити наші будні, додати гострих відчуттів.
– Нам треба урізноманітнити будні? Хочеш сказати, що нудь…
– Я такого не казав! – поспіхом додав Стід. – Або неправильно висловився. Неважливо! Важливо те, що ми можемо зробити собі невеличку пригоду. Як колись.
– Колись? – Ед примружив очі.
– Тільки цього разу будемо лише ми вдвох. Ти і я, – Стід знову поклав свою руку поверх Едової та легенько стиснув його пальці.
– І жодних Люціусів? – сумнів Еда тепер був награним, і Стід зрозумів, що той просто дражниться.
– Не думаю, що для нашої пригоди нам треба чекати прибуття “Помсти”, – дуже серйозним тоном сказав Стід. – Вони можуть бути далеченько.
– І жодних змій?
– Цього, на жаль, не можу гарантувати.
– А знаєш, буде цікаво подивитися, – кивнув Ед. – Що це за, бляха, така печера, в якій є і магія, і скарби, і щось, що псує людям мізки. Що ж, тоді відправимося післязавтра.
– Післязавтра? – Стід здивовано підняв брови.
– Завтра, крихітко, у нас дуже важливі справи, – Ед перегорнув долоню так, щоб переплести їхні пальці. – Ми їх і так вже достатньо відкладали.
– Я перестану відволікатися, коли ти перестанеш підкрадатися до мене з поцілунками, – суворо зауважив Стід, не стримуючи посмішки.
– І що ти мені зробиш? Заборониш цілувати мого хлопця? – Ед нахилився до нього ближче, наче просто зараз збирався перевірити серйозність ймовірної заборони.
– Це було б жорстоко.
– І не кажи.
Наступний день вони дійсно присвятили дуже важливим і давно запланованим справам: досхочу валятись у ліжку, займатись сексом та купатись в морі. Стіда щоразу дивувало, що втілити план по абсолютному нічогонеробленню з ранку і до вечора було доволі важко. Щоразу, коли вони це замислювали, виникала якась нагальна необхідність – вибратись за припасами, полагодити трухлявий шматок стіни, випрати речі. Часом це трохи дратувало, але по більшості було навіть приємно, адже стало фактично традицією, частиною їхнього спільного з Едом неідеального, але гарного життя. Вони відволікались від будь-чого запланованого просто тому, що могли, і ніхто не ладен був їм цього заборонити.
Проте важливі справи в жодному разі не могли чекати, тому прогулянка вглиб острова відклалася аж на день. О ні, Стід був тільки радий: ніякі примарні пригоди не йшли у порівняння з повільними й ніжним ранковим часом разом з Едом, з прогулянками берегом та бліками на воді, з сидінням біля вогнища просто неба й Едовими розповідями про те, як орієнтуватись по зірках у морі. Тож потрібного ранку Стід встав відпочилий та трохи причмелений від вчорашнього лінивого дня та бурхливої ночі. І цілком готовий до якихось активних дій. Ед, здається, трохи перейняв його ентузіазм, тож вони, захопивши з собою сумку з їжею, пару бурдюків води та мачете, доволі спритно вирушили в дорогу.
Коли вони перейшли невеличкий струмочок, з якого набирали питну воду, було ще не зовсім спекотно. Тож, поки сонце не почало шкварити щосили, вони швиденько попрямували глибше в кольорові хащі острова.
– То який план? – з спокійною цікавістю спитав Ед. – Просто йдемо вперед?
– Ну, цього разу мапи в нас немає, – знизав плечима Стід та махнув рукою в невизначеному напрямку. – Тому я пропоную просто йти подалі в надії, що ми натрапимо на щось цікаве.
– Це непогана ідея, – підбадьорливо посміхнувся йому Ед. – Зрештою, навряд чи десь висить вказівник «Тут знаходиться дивна печера», тож, можливо, йти доведеться довго.
– В цьому, мабуть, і сенс, – зауважив Стід. – Спочатку печеру треба знайти, інакше вона б не була така загадкова та оточена чутками? Мені здається, з цих легенд можна зробити непогане місце для одурень та містифікацій і брати гроші за вхід.
– Думаєш, хтось буде платити за те, щоб їх лякали? – з сумнівом поцікавився Ед.
– Ще б пак! Люди люблять різні дивні речі, привидів, містичні загадки більше, ніж бояться їх, – відповів Стід. – В школі, де я вчився, одними з найпопулярніших хлопців були ті, хто добре розповідав страшні історії.
– Ну, я впевнений, що ти робив це непогано.
– Не те щоб хтось хотів мене слухати.
– Вони були бовдурами, – твердо сказав Ед, окидаючи його теплим поглядом. – Я був би тим, хто захоплювався б твоїми історіями. Я і зараз ним є.
Стід посміхнувся. Він в загальних рисах розповідав дещо про свої шкільні роки і зокрема знущання Бадмінтонів, і було приємно, з яким щирим обуренням реагував на це Ед.
– Дякую, любий, – відповів він. – Тож як тобі ідея назвати цю уявну виставу «Печера жаху. Випробуй свою сміливість»?
– Непогано, але чи не занадто довго? Можливо, варто залишити просто «Печера жахів». Досить загадково, та просто запамʼятати…
Так, обмінюючись ідеями, як найкраще можна налякати уявних відвідувачів, вони рухались уперед, час від часу знімаючи з поясів мачете, щоб розчистити шлях від надто густих заростів. За годину блукання вони вийшли до невеликого озера, на яке не натрапляли раніше. Це була чудова знахідка – захована в лісі водойма з прохолодною чистою водою могла стати чудовим місцем, де можна провести час. Вони умились та трохи відпочили, вирішивши неодмінно завітати сюди на зворотному шляху, щоб скупатись.
Далі зарості ставали густішими та йти було важче. Ед, заглибившись у якісь свої думки, замовк – в такі моменти Стіда розбирало хвилювання та цікавість, про що ж він може розмірковувати. Утім, в якихось критичних питаннях Ед завжди висловлювався максимально швидко і прямо. Стід любив його за цю прямоту, і за неї – також. Йому самому ще трохи важко давались відверті балачки на дражливі теми, але він дійсно старався. З кожною розмовою про втечу, колишню родину або причини, чому Ед покинув його тоді в Республіці Пратів, ставало трохи легше, простіше рухатись далі. Стід знав, що часом Ед все ще не до кінця вірить у те, що він залишився тут, з ним, і не піде з власної волі. Він розумів причину цих сумнівів та визнавав, що Ед має на них право. Можливо, їм обом потрібен був час, щоб навчитись довіряти одне одному. Рухатись маленькими кроками.
– Стіде, – почав Ед, відмахнувшись від чергової настирливої гілки, що намагалась ляснути його по лобі. Вони залізли в якісь непродажні хащі, й здавалось ще трохи – й треба буде повертати назад.
– М? – відгукнувся Стід, так само відбиваючись від рослин. Його шлунок стиснувся в хвилюючому очікуванні того, що міг сказати Ед. Здавалось, що це має бути щось важливе.
– Хотів в тебе дещо запитати.
Щойно Ед встиг це вимовити, рослинність несподівано закінчила свою боротьбу, і вони обидва вивалились з кущів, щоб опинитись на відносно незарослій зеленню місцевості.
– Ти бачиш те саме, що і я? – перевівши подих, спитав Стід. Його шлунок зробив черговий кульбіт від хвилювання, цього разу повʼязаного з картиною, що постала перед очима. Вони стояли на невеликій рівнині, що відкривала вид на пологі скелясті пагорби. Стід був майже впевнений, що праворуч, в підніжжі пагорбів, між пальм чорніє вхід в печеру.
– Це може бути те, що ми шукаємо, – відгукнувся Ед, який теж з цікавістю оглядав усе навколо.
– Вибач, ти хотів щось спитати? – схопився Стід, подумки картаючи себе за те, що відволікся.
Ед стенув плечима.
– Якраз хотів поцікавитись, чи не прийшов час повернутись, – промовив він після паузи. – Але тепер бачу, що ні. Ходімо подивимось, що там?
Стід спочатку із сумнівом подивися на нього, а потім кивнув та рушив уперед. Зрештою, навіть якщо Ед передумав питати в нього щось дійсно важливе, він міг зробити це пізніше, чи не так?
Це справді виявився вхід до печери: він не був якось прихований та не виглядав надто зловісно чи загадково. Просто велика чорна діра у підніжжі пагорба, звідки віяло прохолодою та, звичайно ж, не доносилось жодного жахливого звука, який би нагадував про демонів та прокляття. Стідові було навіть трохи прикро, що все виявилось так банально, але він не збирався подавати виду.
– Що ж, мабуть, це воно, – бадьоро сказав він, коли вони з Едом синхронно зупинились біля входу, вглядаючись в темряву. – Що думаєш?
– Ну, таблички тут все ж таки немає, – зауважив Ед. – Тож ми можемо лише здогадуватись. Але дивись, схоже, тут якийсь напис.
Він простягнув руку, торкаючись рівного каменя прямо над своєю головою: там справді були вищерблені різні символи, жоден з них не здавався Стіду знайомим. Можливо, це були якісь стародавні письмена.
– Думаю, ми маємо всі шанси знайти залишки давньої цивілізації, – Стід також простягнув руку і торкнувся символів, зачіпаючи пальці Еда своїми. – Хочеш зайти?
– Чому б ні? Виглядає відносно безпечно. Можливо, каміння не обвалиться нам на голови одразу.
Вони запалили невеликий ліхтар, який принесли з собою і який, лежачи у сумці Стіда, всю дорогу боляче бив його по стегну. Це було хвилююче. Ед дістав із своєї торби великий моток ниток, який вони разом скручували, вичерпавши практично усі запаси в домі. Це був гарний подарунок від Ві Джона, й можливо вони не використали його за прямим призначенням, але у разі, якщо світло згасне, це могло допомогти.
Перезирнувшись з Едом та взявши його за руку, Стід ступив вперед, у темряву. Прохід був широким, їм навіть не довелось пригинатися. Якийсь час ззаду ще долинали звуки зовнішнього світу – спів пташок та шелест листя на вітру – але згодом вони стихли. Чулися тільки їхні повільні кроки та дихання: це було досить інтимне і дещо моторошне відчуття водночас.
– Такі печери можуть простягатись хрінзна-куди, – тихо зауважив Ед.
– Ну, ми домовились йти, поки клубок ниток не закінчиться, – Стід крутив головою на всі боки в надії роздивитись щось цікаве на стінах, але крім переплетіння тріщин на них більше нічого не було.
Раптом прохід опустився нижче та круто повернув праворуч. Не змовляючись, вони стишили крок та зупинились.
– Стіде, послухай, – Ед говорив пошепки, але в тиші та темряві, що розсіювалась тільки плямою світла від ліхтаря, це звучало доволі гучно. – Якщо ми загубимось, тримайся за стіну та йди назад, добре? Бажано в той бік, звідки відчуваєш потяг свіжого повітря.
– Ти раніше часто бував у печерах? – так само пошепки поцікавився Стід, пильно вдивляючись в його обличчя. Темні очі Еда зараз виглядали особливо гарно та трохи химерно.
– Якось ми з Іззі та Фангом ховались в подібній від англійців. Я думав, за ті два дні темряви перетворюсь на вампіра.
– Тобі б пасували ікла, – захихотів Стід.
– Не думаю, що мені б сподобалось спати у труні, – посміхнувся Ед і першим визирнув з-за повороту, а потім кивнув на знак того, що тут безпечно та можна йти далі.
Прохід привів їх у невелику підземну залу дуже правильної круглої форми, що наводило на думку про не зовсім природне походження печери. Стід підняв ліхтар вище та зосереджено озирався. Тут точно раніше були люди: стіни виявились вкриті рядами абстрактних символів та схематичними зображеннями фігурок, які чи то танцювали, чи то полювали, чи то прославляли якихось богів.
– Дивовижно, правда? – на мить відпустивши долоню Еда, він ступив уперед, до однієї зі стін, щоб уважніше роздивитись малюнок. – Цікаво, зображені тут люди б’ються чи кохаються? Або ж…
Несподівано сильний порив вітру зупинив його на півслові та ледь не штовхнув у стіну. Звідки взагалі було взятись настільки сильному потоку повітря у печері? Відчуваючи неабияке занепокоєння, Стід різко розвернувся, і саме в цей момент ліхтар в його руці згас.
– Еде, у нас проблеми, – тремтячим голосом сказав Стід, роблячи крок уперед. Відповіддю йому була тиша, і якщо раніше вона здавалась цілком звичайною і навіть затишною, зараз стало доволі моторошно. – Еде?
Коли Ед не відгукнувся, Стіду на мить стало по-справжньому страшно. Вони щойно стояли буквально в метрі одне від одного, він би почув… Почув би щось – рух, подих, будь-який звук. Можливо, Ед зацікавився чимось та завернув у наступний прохід? Вирішив його розіграти? З цією думкою Стіду стало трохи спокійніше. Зрештою, вони відійшли недалеко від входу, у разі чого він зможе вибратись, але чи варто це робити, досі не знаючи точно, де Ед?
Згадавши, що він має триматися стіни, Стід витягнув руку та зробив невпевнений крок уперед. Потім ще один. І ще декілька. Попереду не було жодної твердої поверхні, хоча він і пройшов достатню відстань. Розвернувшись трохи вбік, Стід зробив ще одну спробу намацати перед собою бодай щось, але і вона не дала результату. Він кілька разів кліпнув, борючись з панікою, що накочувала на нього вражаючою хвилею.
– Еде! – покликав Стід відчайдушно, розуміючи, що темрява поглинає його крик.
Ні відлуння, ні поруху повітря. Здавалось, світ навколо перетворився у чорне ніщо. Не чуючи нічого, крім шаленого калатання власного серця, Стід покрокував уперед, вже не думаючи про те, що може на щось наштовхнутись. Сподіваючись натрапити бодай на щось. Нитка, один кінець якої був прив’язаний до стовбура пальми біля входу, лишилась у Еда.
Непотрібний загаслий ліхтар випав з руки, і Стід не почув звуку удару об підлогу, встигнувши здивуватись цьому лише на мить. Він зробив ще одну відчайдушну спробу покликати Еда, і тоді зрозумів, що більше не відчуває твердого каменю під ногами – тепер Стід падав. Від несподіваного усвідомлення, що це кінець, не було сил навіть закричати. В голові Стіда раптом промайнула недоречна і безглузда думка про гібіскус, який він так і не встигне посадити, та про рибу, яку Ед виловив вчора і повісив в’ялитись на ґанку. А потім світ навколо остаточно згас.
Стід отямився неподалік від виходу з печери, лежачи обличчям на твердій кам’яній підлозі. Він повільно підвів голову та кліпнув, дивлячись на світло, потім встав і, не потурбувавшись стряхнути з себе пил та бруд, попрямував вперед. На виході з печери Стіда зустріли тепле повітря та сліпуче сонце. Посеред лісу перед ним постала поляна, усипана квітами, що перепліталися з травами. Вона різнокольоровим морем простягалася до пагорбу, де від лісу більше не залишалося сліду. Прикриваючи обличчя рукою від сонця, Стід пішов уперед, не помічаючи під ногами крихітних квітів і не звертаючи уваги на цвірінкання птахів. Він йшов і не озирався.