Chapter Text
Невже все закінчилося? Щасливий фінал, еге ж? Або як то кажуть магли «хеппі енд».
Волдеморт нарешті спочив у саркофазі своїх жорстоких, та все ж таки нездійснених, мрій. Смертежери що залишилися зовсім скоро будуть покарані за свої злодіяння. Але не сьогодні. Для всього світу цей день запам’ятається днем народження нової світлої реальності, нових законів та моральних цінностей. Але для тих, хто зараз знаходився в стінах Гоґворцу і творив ці події власноруч він залишиться назавжди затьмареним темними хмарами втоми та скорботи за друзями, які мораль та правду цінували більше за власне життя, а також за тими, хто боровся за спільну свободу та добро до останнього подиху. Ті, хто творив історію сьогодні мають небагато місця для радості — вони сумують за втраченими товаришами, за власними роками юності, що їх так багато витрачено на жорстоку, але таку безглузду війну, та за власними долями, назавжди пов’язаними з похмурими подіями останніх літ.
Вісімнадцятирічна чарівниця Герміона Ґрейнджер, стояла біля обриву напівзруйнованого кам’яного мосту разом зі своїми найкращими друзями – Гаррі Поттером та Роном Уізлі. У кожного з них в душі вирували емоції, що дещо різнилися. Гаррі потай куштував відчуття перемоги, колись такої далекої, що раніше була лише привидом надії, а тепер він зустрівся із нею мов із морською хвилею, що накрила його і погребла під собою, майже розчавивши Гаррі величезною вагою полегшення та розгубленості. Все життя Гаррі був пов’язаний із Волдемортом, ніс у собі частку його душі, боровся з ним, програвав, перемагав та знов програвав. Але сьогодні… Сьогодні він нарешті вільний. Вільний і розгублений, тому що тепер для нього постало питання на яке він не мав відповіді: «А що далі?».
Рон мав великі надії на перемогу. Він місяцями засипав із думками про неї, мріяв, молився, бажав, але він ніколи навіть не здогадувався, що ціною за таку жадану перемогу стане життя його рідного брата. Рон відчував великий сором і винуватість за те, що у такий чорний день для власної родини крихти радості досягають його душі. Йому хотілось вдарити себе за те, розігнатись і зістрибнути з цього мосту прямо у обійми смерті, лише б не відчувати радості, тому що Фред більше ніколи її не відчує – ні любові, ні надії, ні щастя. Рон почувався винним і розбитим. Він і гадки не мав як бути далі. Сльози текли йому по щоках, та він не зважав. Сьогодні він мав на них право.
Різні емоції відчувала переможна трійця, та те що відчувала Герміона, єдина маґлонароджена серед них, годі було й уявити. З перших років свого життя у якості чарівниці та учениці магічної школи Гоґворц її цькували лише за не магічне походження, за те, що вона не мала змоги змінити та й не хотіла. Вона пишалася своїми батьками, любила їх усім серцем, та все ж пожертвувала найдорожчим задля спільної мети. З одинадцяти років маленька ґриффіндорка пнулася зі шкіри аби довести всьому магічному світу, що вона гідна перебувати серед них. Це був і її світ також. Не покладаючи рук вона займалася, вчилася, перемагала аби тільки здаватися «своєю» в очах інших чарівників, чарівників чиє походження «чистіше». Та хай там які не були її досягнення, клеймо «бруднокровки» переслідувало її, досягнувши апогею у вигляді величезного бридкого шраму на її руці, що з таким задоволенням вирізала власноруч божевільна Беллатріса Лейстрендж, права рука Темного Лорда.
Герміона сьогодні оплакувала своє минуле, жаліла ту маленьку дівчинку з величезними передніми зубами, що мала з дитинства так відважно боротися за право існувати. Герміона Ґрейнджер завжди знала на що вона витратить своє життя — на те, щоб жодна інша маленька маґлороджена дівчинка ніколи не зіштовхнулася у магічному світі із ксенофобією та несправедливістю. Герміона плакала, дивлячись на руїни величної школи магії та чаклунства, місця, в якому вона зустріла своїх друзів, познайомилася з багатьма величними і шляхетними людьми і ,хай там як, вона була щасливою. Вона була певна – вона поверне усе, що у неї було відібрано. Поверне і радість, і спокій, і любов. Час не грає більше проти неї. Час тепер її друг.
Гаррі ніжно обхопив за плечі обох своїх друзів, мовчки направляючи їх до входу до замку. Трійця повільно по крокувала, кожен міркуючи про своє, приймаючи ту нову реальність, що обрушилася на них. Том Ріддл більше не повернеться ніколи. Сьогодні він згрішив останній раз, забравши наостанок із собою так багато невинних життів. Фред, Німфадора та Римус, Лаванда Браун, Колін Криві, Доббі та багато-багато інших друзів, шляхетних чарівників, найкращих…
У великій залі зібралося багацько народу. Тут ті що вижили, переможці, зализували рани, оплакували померлих та тихенько раділи майбутньому. Герміона вдивлялася в такі знайомі втомлені обличчя. Всі ці люди були брудні та виснажені, але разом із тим сповнені надії. Вони юрбилися один коло одного в напівзруйнованому приміщенні, що колись було таким світлим і сповненим щасливим дитячим сміхом. Вони шукали втіхи. Незважаючи на таку кількість юних людей у залі було тихо. Герміона тільки зараз відчула наскільки голосно може кричати про свою біль тиша – набагато голосніше ніж вітальня улюбленого факультету в перший вечір після канікул, голосніше ніж на трибуні матчу із Квідичу, коли довкола тебе сотні фанатів скандують назву улюбленої команди чи імена гравців-фаворитів. Герміоні раптом захотілося затулити долонями вуха, аби не чути цю біль, що так тихо зависла в повітрі.
«Очі їх повні заходу сонця, але серця – світанку».
Трійця попрямувала до родини Уізлі. У найвіддаленішому куточку зали родина, що складалася з рудоволосих чарівників і чарівниць, оточила з усіх сторін колись такого веселого і безтурботного юнака – Фреда. Його ледь тепле тіло покоїлося на ношах, очі були прикриті, а ластовиння так яскраво виділялося на блідому, сіруватому обличчі. Сімʼя Фреда тихенько плакала коло нього, а його мама і брат-близнюк в останній раз тримали його за руки. Молі Уізлі торкалася рудого скуйовдженого волосся загиблої дитини і плакала, плакала, плакала…
Рон голосно схлипнув і подався до них, розділяючи те горе, що спіткало його родину, а Гаррі в свою чергу подався обіймати і втішати Джині, його кохану дівчину. Він підсів до неї на холодну сіру сходинку і одразу ж її обличчя сховалося у парубочому плечі. Очі Гаррі наповнилися сльозами. Він поцілував дівчину у скроню і прошепотів слова, так тихо, що ніхто більше не чув. Вони призначалися лише для неї. Після цього Джині міцніше притулилася до свого коханого і затремтіла, а плече Гаррі просочилося солоною вологою. Герміона розгублено дивилася на Фреда. Він видавався їй живим. Здавалося хлопець лише заснув, але блідувата сірість обличчя виказувала ознаки іншого. На її власних щоках вже давно рясніли сльози. Зібравшись з силами вона обійняла Молі Уізлі, невтішну матір, жінку, чиє життя назавжди залишиться пошрамоване горем
— Мені так шкода, місіс Уізлі! Так шкода! — тремтячим голосом повторювала дівчина, а Молі лише ледь кивала у відповідь.
— Мені теж, люба, мені теж...
Через багато років Герміона зрозуміє, що цей день стане найсумнішим і водночас найщасливішим у її житті, а її розум назавжди закарбує непорушне переконання — врешті решт навіть смерть близької людини залишається позаду, поступаючись місцем непереборному бажанню жити. Як би там не було, але життя відбудовується, його фундамент зміцнюється, зруйновані стіни зводяться знов. І якщо вже тобі так пощастило, то кожен день слід проживати мов останній, жадібно вдихати його на повні груди і видихати, не залишаючи жалю. Заради інших та заради себе.
Піднімаючись сходами, що вели до астрономічної вежі, Герміона бажала знайти спокій. Вона вперто прямувала вгору, туди де незліченні жахіття війни взяли свій зворотній відлік. Герміона була переконана, що це саме те місце де усе почалося. Місце, де загинув Дамблдор, найкращий з директорів школи, найвеличніший чарівник серед усіх.
Герміоні хотілося провітрити голову, впорядкувати хаотичні думки, що роїлися в голові. Слід було обміркувати так багато всього, а вона й не знала з чого почати. Мабуть, слід розпочати з батьків, що на них власна донька наклала закляття Забуттятус перед тим, як відправитися на війну із темними силами. Звісно вона бажала захистити їх, але натомість забрала в них найдорожче — саму себе. Вони більше не пам’ятають її, не люблять.
«Мамо… Тату… Я так сумую…»
Тепер вони Моніка і Вендел Вілкинз, що мають ранчо на березі океану в місті Бремер Бей, Австралія. В них немає дітей, проте є пес на ім’я Дорні. Герміоні більше немає місця в їхньому житті. І вона сама у цьому винна.
Наступна думка, що турбувала Герміону – це її почуття до Рона. Їх поцілунок у таємній кімнаті був таким раптовим і навіяним можливістю померти у будь-яку мить. Але чи справді вони мають не тільки дружні почуття один до одного? Як їй тепер слід себе вести? Чи пара вони взагалі? А якщо так, то наскільки все зміниться? А якщо ні? Що ж як з цього нічого не вийде і вони більше ніколи не зможуть бути друзями? Що якщо цей поцілунок розділив їх життя на «до» та «після»?
Думки безперестанку змінювали одна одну, від чого голова дівчини мало не луснула.
«От тобі і знайшла спокій», - думала вона в той час як минали останні сходинки.
Коли вона нарешті піднялась на самий вершечок вежі, Герміона відчула легенький подих прохолодного травневого вітру. Вона мала намір вийти на невеличкий відкритий майданчик вежі, але, піднявши очі, раптово завмерла. Вона була не сама. Усі думки раптом щезли. Усе що вона помічала це очі, що підозріло дивилися на неї у відповідь. Великі сірі очі з сріблястим вкрапуванням належали її однокурснику зі слизерину, хлопцю, що отруював її юність постійними образливими ремарками про її брудну кров.
Висока худорлява постать Драко Мелфоя стояла в півоберта перед нею. Його звичайний чорний костюм був брудним після битви, а біляве відросле волосся розкуйовдилося навсібіч. Від очей дівчини не сховалися також і сліди безсонних ночей у вигляді темних мішкуватих кіл під очима, а втім вони стали доповненням його зовнішнього вигляду ще з минулого року. На блідій щоці було видно довгий поріз, який ще й досі сочився кров’ю. Драко мав вигляд не ліпший ніж вона сама, за виключенням лише взуття. Його зачаровані чоловічі туфлі із драконячої шкіри і досі мали ідеальний вигляд, на відміну від її порваних і брудних кросівок, що були куплені в маглівському магазині.
До подій на шостому курсі жіноча половина учнів Гоґворцу була безтями від Мелфоя. Звісно Герміона була виключенням. Довкола нього завжди крутилася ціла зграя дівчат, зазвичай він ставав центром уваги галасливих слизеринських компаній. Та все змінилося позаторік. Драко раптово схуд, його ідеальна осанка згорбилася, а під очима пролягли темні кола. Раніше його сріблясті очі іскрили хлопчачою впевненістю, але від цього не залишилося й сліду. Він став понурим і цурався людей, навіть власних друзів.
Герміона знала, що саме сталося. Його завербували в смертежери проти власної волі. Вона переконалася в цьому, коли Герміону, Гарі та Рона схопили мисливці і привели до маєтку Мелфоїв. Герміона бачила в його очах – він їх впізнав, всіх до одного, але вагався. Він не хотів виказувати їх своїй тітці Белатрисі. Все ж таки вона знайшла інший спосіб як дізнатися правду – тортуючи Герміону. В цей день і з’явився великий кривавий надпис на її руці. «Бруднокровка». Драко був присутній при тортурах. Він бачив на власні очі страждання своєї однокурсниці Ґрейнджер. Стояв, дивився та мало не плакав.
І тепер стоячи перед нею, Драко не виглядав краще. Його погляд не виказував полегшення. Чому? Адже вони перемогли, правда ж? І не важливо що він був на іншому боці, адже він цього не хотів. І Герміона це знала. Його душа така сама травмована як і її власна.
Хтось мав перший порушити запалу тишу, тож порушила вона:
— Пробач, я… я не знала що ти вже тут. Тож, мабуть, піду собі.
Та Герміона чомусь не поспішала. Мелфой же розгубився ще більше, почувши її ввічливий тон. Обличчя не виказало його, а от очі на якусь мить стали ще більш круглішими від несподіванки. Мабуть він чекав образ та прокльонів. Адже він переможений смертежер, а вона героїня. Вона мала б скористатися ситуацією, відплатити за дитячі образи, але не стала.
«Не дочекаєшся, Мелфою, адже я знову вражу тебе своїми знаннями. Я знаю, що ти теж жертва, як і всі ми. Ти видав себе у маєтку Мелфоїв, коли не видав нас. Навіть жалюще закляття, яким я зачаклувала Гаррі, не обдурило тебе. Ти все знав і нічого їм не сказав. А від так я прирікаю тебе на власну вдячність. От і живи з цим.»
Задоволена власними думками, Герміона вже майже пішла звідти, коли почула тихий голос:
— Твої друзі внизу, а ти тут.
Вона майже його не почула. Майже.
— Перепрошую?
— Твої друзі залишилися внизу, а ти тут. Чому ти тут?
У його голосі не залишилося і сліду минулої зверхності. Він виглядав таким вразливим і переможеним, що Герміона не відразу знайшла що відповісти. Вона ніколи не бачила Драко таким і це її настільки здивувало, що навіть злякало. Усе змінилося, зрозуміла вона, і вони теж.
— Я мала побувати тут, поки є можливість. Тому що тут все почалося, — вона задумалась. Примарна посмішка з’явилася на її брудному від пилюки обличчі. — Усе змінилося сьогодні, еге ж?
Драко не відповів, та все ж ледь кивнув. Все почалося саме з його невдалої спроби вбити професора Дамблдора. Та він не зумів, мабуть бо не хотів цього насправді.
«З тебе вийшов гівняний смертежер, Мелфою», — від цієї думки в Герміони потепліло на душі.
Дівчина трохи розслабилася та підійшла ближче, сперлася плечем об протилежну від Драко колону вежі та розсіяно дивилася вдалечінь. Мелфой трохи розгублено потупав на місці, а тоді приєднався до споглядання з іншого боку балконної арки від Ґрейнджер.
Багряно-червоний захід сонця відкривався з їхнього місця. Куди не глянь лише червоні барви, наскільки могли діставати втомлені вечірні проміні, але – от диво! – жодної хмари довкруги. Герміона задивилася, а тоді й сама не зрозуміла як промовляла уголос:
— Тільки так і ніяк інакше…
— Тебе приложило якоюсь каменюкою під час битви? — промайнула тінь минулого саркастичного Драко.
— Га? — посміхнулась Герміона.
— Ґрейнджер, ти розмовляєш загадками.
— Та ні, просто… Кривавий день та кривавий захід сонця. Все це наче… мало скінчитись тільки так і ніяк інакше. Ніби було передбачено вищими силами, — дівчина з надією поглянула на Драко.
Герміона почувалася так, ніби останній пазлик щойно знайшов своє місце на картині, що вони гуртом намагалися скласти багато років. Чомусь вона почувалася самотньою в цей момент. Ніби вся правда відкрилася лише для неї. Герміоні конче потрібно було щоб її хтось зрозумів.
— Схоже на те, — вперше посміхнувся Мелфой, а Герміона непомітно полегшено зітхнула.
Подумки вона дивувалася, чому їй, Герміоні Ґрейнджер зараз настільки легко поруч із колишнім кривдником дитинства та невдалим смертежером. Тільки скрізь роки вона зрозуміє, що жодна інша жива душа не змогла би її зрозуміти в той момент так, як зрозумів її Драко Мелфой.
— Драко, ми перемогли, — шепотіла Герміона, долонею стираючи сльози, що набігли на очі. — Хто б міг подумати?…
Вона не чекала відповіді на своє запитання, та все ж її отримала:
— Я міг, — тихо промовив він.
Вони дивилися один на одного, такі різні, але разом із тим дуже схожі. Дві травмовані душі, два розгублених підлітка, яких попереду чекала прірва невідомості.
Одночасно, так ніби змовились, вони відірвалися один від одного та знову дивилися вдалечінь. Їхні легені повільно наповнювалися заспокійливим прохолодним повітрям третьої травневої ночі тисяча дев’ятисот дев’яносто восьмого року. На зміну сумнівам прийшла надія.
Сонце сховалося за горизонт.