Work Text:
Він подивився собі під ноги — на брудні черевики з відбитою підошвою — і не зміг пригадати, де знаходиться. Вона поклала руку йому на плече, а потім позвала:
— Мораю!
Морай підняв голову, проте зовсім не хотів її слухати. Він пожував слова, як зіпсовану іриску, та спитав:
— Розтин обов’язково? — вона нічого не відповіла, і він на силу додав: — Нінель…
Вона, нарешті, подивилась на нього. Як завжди, занадто серйозна. Занадто доросла, ніби їй було не двадцять сім, а набагато більше.
— Ти знаєш, що так.
Нінель знову взяла його за руку, як тоді, годину тому, у машині швидкої. Стіни лікарні були такі білі, і більше нагадували чистилище. Стеля, стерта підлога від безлічі чужих ніг — схожі на відображення в замиленому склі.
— Як будемо вдома — треба вирішити з похороном, — сказала Нінель. Вона поправила косу, яку нашвидкоруч заплела ще під дверима реанімаційного кабінету.
— Так, — відповів він, а потім з усмішкою спитав: — і багато хто прийде?
— Це не важливо. Важливо те, що ми все організуємо. Усе, як потрібно — відспівають, а там квіти, хрест. Треба позичити грошей.
— Алан не вірив у Бога.
— Так, не вірив, — замислившись, сказала вона. — Відспівувати не треба?
— Не знаю, — відповів Морай. Спитати в Алана — треба чи не треба — вони більше не могли.
Додому вони йшли пішки — Нінель, як завжди, дивилась собі під ноги, а він уже не піднімав голови, щоби побачити красу зустрічних сосен та чисте, як рушник, небо. Одчинивши, Нінель скинула черевики в правому кутку, Морай — у лівому. Між правим та лівим кутком залишилось пусте місце, і Морай лише відвів від нього погляд.
***
Єдине, про що він думав — як це, рити могилу в такий мороз? Як це відбувається? Земля холодна, чи, може, глибше вона більш м’яка та тепла?
Труну поставили перед ямою, а священний говорив щось швидко та нерозбірливо. Відспівував. Морай хрестився, коли хрестилися всі, але не знав сенсу цього жесту.
Нінель стискала його долоню. Спів священника здавався незнайомим та рідним водночас, і тільки дослухавшись можна було розібрати слова.
— Я не можу заплакати, — сказала вона і витерла ребром долоні сухі очі. — Не хочу, щоб він бачив, яка я слабка.
— Ти не слабка, — відповів Морай, нахилившись до її вуха.
Нінель посміхнулась.
«Сам, Господи, упокой душу померлого раба твого в місці світлому, у місці квітучому, у місці спокійному, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання…»
Морай зморгнув сльози й підняв погляд на небо. Над кладовищем пролетіла швидка пташка, зачиркаючи крилами туман. За десять метрів копали нову могилу.
«Всі ви, що ходили шляхом вузьким і скорботним…»
Сонячні промені, подібні до смужок тканини, спадали до землі крізь стіну туману. Морай витер очі рукавом — він не хотів плакати, але коли пригадував — не міг зупинитися. Усе, що було, само випливало перед очима, розбиваючи його скорботну волю.
«Господи, помилуй. Господи, помилуй. Господи, помилуй».
— Якщо б ми залишилися там… — видихнула Нінель, а потім, коли заправила пасмо волосся назад під хустинку, закінчила: — все було б нормально!
Морай усе ще тримав її руку. Він провів великим пальцем по ребру її долоні. Холодна.
Труну опустили на мотузках у яму. Чомусь він звернув увагу на волосся могильника — неприродно біле — особливо у світлі вранішнього променю здавались зайвим елементом міфічної казки.
У машини Нінель поставила долоні на капот. Він бачив, як вона намагалася приховати тремтіння в руках.
— Давай я поведу.
— Ти так і не отримав права, — відрубала вона. Його тіпнуло.
— Але я вмію водити.
«І краще за тебе», — подумав він та замружився, ніби вона могла його почути.
— Ні.
— Що «ні»? — перепитав Морай, вдивляючись у її обличчя. Нінель смикнула кутиком рота і, різко відштовхнувшись від капоту, пішла до дверей водія.
— Ні — ти не поведеш, — сказала вона та смикнула ручку на себе.
Коли вони їхали, Морай кожного разу стримувався, аби не заглядати у вікна інших машин і не думати про те, скільки людей кращі за нього, скільки краще живуть це життя. Скубані дерева вздовж розкатаної, ніби й не зимової дороги, нагадували спалені сірники, що намокли в попільничці.
Нінель увімкнула музику.
— Ти знаєш, що я не навмисно.
— Так, — відповів він. — Заїдемо в магазин?..
***
Він не пив чай — просто тримав чашку в руках і спостерігав за годинною стрілкою. Секундна дрижала, усе ніяк не наблизившись до хвилинної. Двері вдарились о стіну, Морай здригнувся і відставив чашку. Нінель прийшла.
— Що сталося? — спитав.
— А що сталося?
І подивилась на нього, як на дурня. Морай хотів дати їй ошукати себе, але не дав.
— Кажи.
Нінель стисла кулаки й завмерла перед ним. Резинка на її волоссі сповзла до плечей, прядки вибились із хвосту.
— Мене повинні були підвищити.
Він промовчав. Тільки зітхнув.
— Повинні були! — повторила вона та різко сіла. — Я робила всю їх кляту роботу, я заслуговую…
— Заслуговуєш, — погодився Морай. Це справді було так. — Тебе не цінують. Ти розробила їм маркетингову стратегію, усю, зробила цю тупу роботу, Нінель… Вони взяли когось іншого?
Вона посміхнулась, вона завжди посміхалась, коли він казав правильні речі.
— На моє місце, — і, хмикнувши, додала: — на готове. Я повинна була отримати це підвищення. Мені вже двадцять сім, а я…
— Мені також, Нінель, — сказав Морай.
— У тебе інші цілі. Тобі це не потрібно так само, як мені. Розумієш?
Він глибоко вдихнув, так глибоко, ніби міг запхати гнів у легені.
— Мені не потрібно? Ти думаєш, що я, — він виділив це «я», — не заслуговую гідної роботи? Я просто не думаю про кожну дрібницю, як це робиш ти. Для мене це не трагедія!
— Справді? — спитала вона та посміхнулась. Ця її посмішка — тонка та пихата, означала, що вона була впевнена в кожному своєму слові.
— Справді! Ти зациклилась! Застрягла! Купити машину, права, зняти квартиру краще, знайти роботу мрії, полетіти на море! Що для тебе життя? Це все?
Вона встала, відступила від нього углиб кухні, дістала із сушилки тарілку і, усього на мить завмерши, впустила її на підлогу.
— Так!
Тріськ. Не такий гучний, як це «так». Уламки тарілки — маленький салют. Це сталося не вперше — розбитий посуд — але кожен раз він здригався, ніби встиг забути, який це звук.
Вона дістала стопку тарілок та випустила їх із рук.
— Досить! Припини!
У нього надто гучно билося серце.
Він відхилився на стійку, намагаючись заспокоїтися.
— Морайчику?
— Що?
Вона наступила на уламки порцеляни.
— Сядь на стілець, — сказав він. Руки потроху перестали дрижати.
***
Комарі розкусали ноги. Він, жмурячись, насолоджувався, як короткі нігті дряпали шкіру. Навіть крізь одяг его обпікав жар нагрітого полуденним сонцем даху, а голову лише трохи студила решетова тінь від яблуньки.
— Досить уже! Не можна чесати!
Морай розплющив очі: Нінель стояла поряд та впирала руки в боки. Він замислився: як вона так тихо залізла?
— Хто тобі сказав, що не можна?
Нінель спохмурніла та посмикала одну зі своїх тонких косичок.
— Я просто знаю!
— Звідкіля це?
Вона тупнула ногою, а гарячий шифер затремтів. Цей аргумент він знав добре, тому Морай підняв руки над головою та ліг на гарячий дах. Липневе небо губилося серед листя яблуньки, але він усе одно крутив головою, намагаючись роздивитися ще трохи блакиті.
Нінель лягла поряд — її волосся мазнуло по його щоці, шифер знову здригнувся. Він повернув голову до неї — і із жадібністю рахував кожен цілунок сонця, що став веснянкою на її щоках.
— Ти чула, що хтось перейшов річку?
— І вона його пустила? — спитала Нінель, підхопившись. Потім так само швидко лягла знову. — Це все дурниці. Якщо не ріка, то стежка його заблуде, і він поверне назад.
Морай повернувся на живіт, і руки обпік гарячий шифер. З висоти було видно дорогу і трохи — поля, засіяні зеленою пшеницею. Він зітхнув — цікаво, якою вона виростає?
— Не заблуде, — відповів Морай. — Пам’ятаєш, приходили й інші?
— А ще пам’ятаю, як вони йшли. Річка проганяла їх назад. Цей теж піде!
— Але як цікаво буде, — сказав Морай, знову роздивляючись поля пшениці. Травинки хиталися від ледачого вітру, який ніколи не приносив прохолоду. Він провів рукою по вологому волоссю. Під дахом забила крилами пташка. — Чуєш?
Нінель притулилася вухом до шиферу, довго хмурилася, а потім радісно сказала:
— Ластівка.
Вона підскочила першою і простягнула йому руку. Не хотілося вставати, і Морай подумав — чи так воно гарно, що хтось прийде з-за річки і знову розбурхає їх таке звичне-хороше життя?
Всередині бані було прохолодно. У дальньому кутку билася пташка, намагаючись вирватися назовні через закрите вікно.
— Може, вона хоче звити тут гніздо? — спитала Нінель і ступила ближче.
— Дурна яка. Вона не зможе відкласти тут яйця.
— Певно, це нетутешня, — відповіла Нінель, і потягнулась до ластівки, щоби піймати її у відкриті долоні. Вона на мить притискла її до грудей і сказала майже пошепки: — Ми тебе випустимо, а ти лети за річку. Тобі там сподобається.
— Якщо вона полетить туди, де ліс, то він її пустить?
Нінель сердито на нього глянула.
— Не кажи дурниць! Повинен пустити.
На вулиці в обличчя знову вдарив важкий подих липневого вітру, і, вдихнувши, Морай не відчув полегшення. Ластівка сиділа тихо, може, і справі хотіла дізнатися, куди їй летіти. Він забрався на дах першим, і подав руку Нінель. Сам сказав до ластівки:
— Лети за річку. Це там, за горизонтом.
Він підняв руки до неба, розкрив долоні — і ластівка легко випурхнула в липневу блакить, не чіпляючи крилами яблуневих гілок.
***
Морай відклав ножика на викладену камінням доріжку. Рогатка з яблуньки була ідеальна — таких, певно, він ще ніколи не робив. Сонце, приязне з ранку, ближче до полудня припікало в голову, а повітря зробилося важким, схожим на вату в старих іграшках. Таким, що не можна було розпушити, а тільки зробити щільніший м’ячик.
— Ну як? — спитала Нінель. Вона підійшла зі спини, і її тонка коса майнула по щоці. — Дуже гарна. Пішли бити вікна?
— Ну пішли, — погодився Морай, хоча від сонця більше хотілося випити води з криниці чи з’їсти мерзлий фруктовий лід. Він підняв погляд на ліс — на його безкрайній горизонт. Якщо дивитися вище — очі сліпила небесна блакить. — А потім на берег річки?
— Хочеш подивитися на грозу?
— Ми давно не ходили. Може, там сніг або туман.
— Або сліди того дорослого, якого пустила річка, — гмикнула Нінель. Вона завжди його розгадувала. — Мені також… цікаво.
Вона простягнула йому вологу долоньку, і Морай легко піднявся з нагрітої сонцем дороги.
— Як думаєш, ластівка долетіти? — спитав він. — Може, там був дощ…
— Ластівки літають, коли дощить. І в нас він також буває.
— Так, — погодився Морай. — Але так рідко, що я і не згадаю, коли він був. Хочу дощ…
— Ти промокнеш.
— У цьому й сенс.
Нінель подивилась на нього, ховаючи в очах смішинки. Він помітив їх, бо знав її досить довго. Морай знав її — сотні її емоцій — так давно, що навіть ніколи не рахував.
Він помічав, що іноді, у хвилини смутку чи нудьги, думав як дорослий — в його розумінні це значило думати про щось трохи більш серйозне, ніж зазвичай. Морай замислився, чому хотів промокнути, якщо йому було так добре під літнім сонцем? Чому хотілося роздивлятися кожну гілочку невідомої лісової глушини, якщо він бачив раніше схожі сосни та дубки? У чому був сенс його…
— Морай! Не мудруй! — сказала Нінель строго й потягла його за рукав. Вони вийшли до швидкого лісового потічку. Він був прозорішим за будь-яке дзеркало. Морай знав, що вода там — крижана, ніби жива, облизувала холодом пальці, коли він ранком черпав її долонями.
Перший камінь зарядила Нінель — резинка з відтяжкою вдарилася в повітря — і влучила точно у вікно. Його улюблений звук після, може, звуку вітру поміж соснових дерев.
Він прицілився, натягнув і, відпустивши, зрозумів, що схибив.
— Ти повинен бачити, куди влучиш, — сказала Нінель. Вона казала це безліч разів, а він усе ніяк не міг навчитися.
— Я знаю!
— І як довго ти знаєш?
Морай промовчав. Вони не перекинулися і словом, поки з-за дерев не виступив колодязь. Нінель склала долоні ківшиком, і зачерпнувши, відпила.
Поряд зашелестіли дерева: чи від вітру, чи тому, що того забажали.
— Це ви живете в останньому домі?
Вони сіпнулись від чужого голосу. Низького, незнайомого. Відповів Морай:
— Це ви п’єте воду із чужого колодязя?
— Перепрошую.
Дорослий височів над ними на дві голови. У нього були заплутане світле волосся, квадратні окуляри, схожі на дві маленькі мікрохвильовки, і невеликий, гострий ніс. Морай подумав, що Нінель, певно, не звернула на це уваги. Вона завжди помічала зовсім інші речі.
— Мене звуть Алан.
Вони представилися у відповідь, Алан простягнув широку долоню. Відра в його лівій руці дзвінко вдарилися одне до одного.
— Де ваші батьки?
Морай із Нінель перезирнулись: повернули один одному посмішки.
— Їх нема, — сказала Нінель. — Чому ти прийшов? — і зрозуміла його без слів: — не до криниці, а взагалі. Чому ти «тут»?
Алан подивився на них, ніби вони нічого не розуміли в житті. Він зщурився, хмикнув, а потім нахилився до колодязя-журавля, щоб дістати відро.
— Облишимо його, — сказав Морай. Йому хотілося поговорити з новим дорослим, але язик прилип до піднебіння. Іноді так важко було втримати емоції. — Наш дім поряд із твоїм, останній. Заходь, як надумаєш.
— Часу в нас багато, — додала Нінель, натягнула резинку рогатки, а потім відпустила її з глухим хлопком. Алан здригнувся, але нічого не відповів.
***
Алан прийшов до них через вісімдесят днів. Може, Морай прорахувався — забував малювати рисочки у своєму календарі чи, навпаки, малював їх забагато.
Він зайшов у їх двір із відром яблук. Нінель як раз майструвала драбину, щоб залазити на найвищі дерева, а Морай, хоч і боявся, потрошив осиний вулик. Не вперше.
— Чому тут живуть лише діти? — спитав Алан замість привітання.
— Тому що не кожного дорослого пропускає річка, — відповіла Нінель і вбила цвяха в дубову доску. Її косички розпушилися, і Морай посміхнувся — він любив її неідеальність.
Алан пошкріб щетинисте підборіддя, поставив відро з яблуками на лавочку й сів поряд.
— Ніхто, окрім вас, до мене не говорив, — сказав він.
Морай прибрав волосся, що лізло в очі, а мокрі долоні витер об джинси.
— Не дивно.
— А вас пустила річка?
Нінель підкинула молоток — той свиснув у повітрі — хвацько піймала та примостила за резинкою штанів.
— Нас ріка не пускала, — сказала вона дуже серйозно. — Ми були тут завжди.
Вони трохи помовчали, але Морай не витримав цієї прохолодної, як майбутня ніч, тиші:
— Вечоріє. Я хочу багаття.
Він завжди складав із кори та гілок хатинку, що здавалася негарною та колючою, але потім її стіни облизував перша пелюстка вогню. Так було завжди. Дим підіймався нечіткою хмарою, а під небом сосни, як величезні сірники, зачеркали синь минаючого дня.
— Як це — були тут завжди? — спитав Алан.
— Це — наш дім, — відповіла Нінель.
— Приходили й інші, — сказав Морай, штурхаючи вуглі палицею. — Але всі йшли. І ти підеш.
— Коли твоя душа перестане боліти.
Між соснових дерев засвистів, як розбійник, вітер. Алан затиск кулаки між колінами, ніби замерз.
— Який зараз місяць?
— Липень, — відповіла Нінель і просміхнулась. — Завжди липень. Ти не помітив?
Алан виглядав так, ніби не був радий їх компанії, зірковому небу й безкінечному літу. Він мовчав, а на його обличчі застиг вираз чи то величезної нудьги, чи вічної скорботи.
— У вас не буває зими? — нарешті спитав Алан.
— Це коли шматки змерзлої води падають на землю? — гмикнула Нінель, і підкинула в багаття товсте поліно, зруйнувавши хатинку Морая. — Чи коли ти видихаєш пар, а руки коле мільйон голок?
— Нам розповідали про зиму, — відповів Морай, а Нінель кинула йому гострий погляд. — І про осінь, і про весну. А коли виходиш на берег річки — можна побачити грозу чи як вітер гне дерева.
Вони знову замовкли. Нінель покрутилась не місці, і схоже, не витримав, спитала:
— Так що тобі не вгодило в житті, що ти прийшов сюди?
Алан нахмурив світлі брови.
— Певно, що все.
— А навіщо ти прийшов до нас?
— Мені здавалося, що ви щось знаєте.
Морай голосно засміявся, а птахи, що спали на гілках соснових дерев, з клекотом зірвалися в небо.
— Ми нічого не знаємо! — сказав він. — Ти думав, що ми допоможемо тобі щось там зрозуміти?
— Розібратися в собі? — підказала Нінель і неприємно посміхнулася. — Ну ти й дурень!
Вони все сміялись, як божевільні, і Мораю подобалося це відчуття — кожен раз дорослі приходили й хотіли дізнатися відповіді на свої питання, ніби вони мали ці відповіді.
— Ви всі однакові, — видихнувши сміх, сказала Нінель. — З тобою ніхто не говорив, тому що ніхто не хоче вислуховувати твої проблеми.
Алан нарешті зрозумів їх. Він став серйознішим, ще старішим, ніж був до цього, і Морай проти волі ковтнув сухим горлом. Нінель також це помітила — потягнула його за рукав і шепнула на вухо, що нічим хорошим це не закінчиться.
— Я вас налякав? — раптом спитав Алан і знову зробився таким само нещасним, як раніше. — Ви просто діти. Я не повинен на вас гніватися. Не повинен…
І пішов.
***
Він не вмів танцювати, усі навколо також не вміли, але танцювали. Нінель простягнула йому бокал ромколи. Вуха закладало від музики.
— Цю пам’ятаєш? — спитала Нінель, нахилившись близько-близько. Морай хитнув головою. — Станцюємо разом?
Її долоня була вологою та гарячою. У школі вони вчили вальс-четвірку, і Морай узяв її за талію. Він рахував «два-два-три», а Нінель стискала його долоню. Морай ніяк не міг вхопити суті — плуталися ноги. У дитинстві цей танець був легший — навіть тріснутий, нагрітий сонцем асфальт ставав для них сценою, а підошва старих кросівок ковзала так само добре, як і балетні чешки.
Незабаром їх пісня скінчилась. Нінель не припинила танцювати, а він, спершись на барну стійку, спостерігав за нею через напівприкриті повіки.
Він не знав більшості пісень. У роті було сухо-сухо, але ромкола не п’янила й не вгамовувала спрагу, тому він просто хитав стакан туди й сюди, роздивляючись розводи на скляних стінках.
Йому хотілося, щоби Нінель подивилася на нього — а потім, усміхнувшись, запросила на танець знову, хоч вони обоє і цього зовсім не вміли. Але Нінель лише неуважно заткнула косу за комірець сорочки та не затримала на ньому погляд. Морай відпив ромколи — і помітив, що ніхто, окрім нього, не стоїть стороною.
Йому здалося, що натовп навколо нього розступився, і залишилась вузька довга стежка пустого танцполу. Він бачив там втоптаний паркет. Він роззирнувся, але наштовхнувся поглядом на дівчину набагато молодшу за нього. Вона була в гарному короткому платті, а поряд із нею стояв, всміхаючись, чоловік віком її батька. Мораю стало жарко та тісно, і він відвернувся.
— Мораю, — почув він, — мені погано.
Він підхопив Нінель під руку й, розсунув натовп, повів її до вбиральні. Ніхто не завадив їм зайти без черги.
Нінель вирвало два рази, а Морай тримав її косу в кулаці, а правою рукою прибирав пасма, що налипли на лице.
— Це все так неправильно, — казала вона, коли він втирав їй рота серветкою в гарного, ажурного дзеркала. — Який сенс усього?
— Тебе це радує, — відповів Морай. Вони пішли на курилку — велетенський балкон. Там було тихо й майже безлюдно, а місто за вікном уже давно спало.
Нінель дістала дві сигарети.
— Це його пачка?
— Ага, — просто відповіла вона. Вони не курили, хоча й уміли.
Морай затягнувся.
— Як думаєш, справа в нас чи в цьому місті?
— Я думаю, — сказав він та затнувся, не знаючи, як закінчити. — Може, ми не такі. Може, тому ми були «там», тому що не пристосовані до «тут».
— Окрім нас звідти ніхто не йшов? — раптом спитала Нінель, хоча знала все, про що знав він. Він скинув попіл у порожню склянку ромколи.
— Йшли тільки такі, як Алан. Діти ні. Ніколи.
— А чи були ми щасливими там? Може, тільки здається, що були. Пам’ятаєш, як весь час нам було неймовірно нудно.
— Я не знаю, — відповів Морай і вдавив недопалок у скляну стінку. — Ми б не пішли, якщо б були щасливі. Або ми не цінували того, що мали.
— Ми були малі, — зітхнула Нінель. Її профіль освітлювали тьмяні торшери курилки.
«Як довго ми були малі?» — подумав Морай. Він не знав відповіді. Дитинство згадувалося коротшим за один день.
***
— Ще раз!
І Морай знову почав танцювати в безглуздому костюмі, наспівуючи безглузду пісню о безглуздих ставках на…
— Ще раз!
На безглуздий спорт. Через годину він зайшов у свою гримерку — за ширму на студії і одним рухом спустив піджак із плечей; вискочив зі штанів і акуратно повісив їх на вішак; зняв черевики, підняв на рівень очей і відсунув підошву; нігтем зішкріб старий шар клею, щоби нанести новий.
Він пішов, як завжди, соромлячись прощатися. На вулиці Нінель чекала його біля машини. Морай уже відкрив пасажирські двері, як до горла підійшла тепла нудота, і він зблював собі на черевики.
Нінель мовчки простягнула йому серветку.
— Я казала, що ця робота не для тебе.
— Тут добре платять.
— Розумію.
Вони поїхали. Вітер обривав гілки поодиноких дерев вздовж дороги, а Нінель забула зачинити вікно.
— Давай купимо тобі права. Я ж знаю, що ти гарно вмієш водити. Ці придурки тільки й хочуть наших грошей, Морайчику.
Морай притиск долоню до рота, щоб стримати ще один блювотний позов. Він глибоко вдихнув і відкинувся на спину.
— Я не переживу цього приниження знову.
— Я піду з тобою.
Він подивився на неї. Від її доброти йому стало легко та погано водночас. Це нагадувало… Морай видихнув, і давно забута емоція так і не повернулась до пам’яті.
— Потрібно взяти тайм-аут, — сказала Нінель. Вона завжди намагалась вирішити проблему, навіть коли проблеми не було.
— Поїдемо кудись?
— Або поміняємо роботи. Або друзів. Або прочитаємо розумну книжку.
Морай на силу усміхнувся.
— Я хочу не цього.
Вона також усміхнулась. У неї був гарний профіль.
— І я.
Якийсь час вони мовчали, а дощ бив у лобове скло. Морай узяв на торпеді м’ятну цукерку й розкусив її навпіл.
— Добре, що ми є один в одного, — сказав він.
— Це подарунок долі, який ми не заслужили, — зітхнула Нінель. — Завжди було так важко? — після спитала вона. Вони зупинилися на червоний. Нінель повернулася до нього, а він, піддавшись якомусь поштовху, поцілував її в лоба. Кутик її губ ледь помітно піднявся.
— Вибач, певно, від мене смердить блювотою.
— Зовсім ні.
Він повільно відхилився. Нінель ввімкнула передачу і знову дивилася на дорогу. Морай відвернувся до вікна.
Він намагався вгадати, куди буде стікати крапля, але ніколи не вгадував.
— Як добре, що ми не пам’ятаємо, що таке погано, а коли погано, не знаємо, коли було краще.
— Я про це думала, — сказала Нінель. — Добре, що ми можемо просто поговорити.
— Ага, — погодився він. Крапля скотилася до його пальця. Морай втомлено прикрив очі.
***
Мокра від досвітньої поморозі трава облизала щиколотки. Морай вдихнув холодне, свіже повітря нічного неба. Він бачив у темряві профіль Нінель і дві її кумедні косички.
— Ми давно не рахували зірки, — сказала вона м’яко, і він раптом зрозумів — направду давно. Скільки днів він ходив, не підіймаючи голови, коли там, на небі, горіли тисячі яскравих точок. Якщо примружитися — точки тягнулися в ромби.
Вони вийшли в чисте поле — таке величезне, що на горизонті виринав лише напівкруглий схил, а за ним — знову довга смужка темної землі. Затріскотіли цвіркуни, на вухо сів противний дзижчащий комар. Нінель узяла його за зап’ястя — таке ж само тонке, як і в неї — і потягнула на траву.
Було волого та твердо, але тільки-но він розплющив очі, побачив небо — все застигло. Воно було таким чистим, таким чорним, а на ньому, як на рушнику, хтось розсипав алмази.
— Як думаєш, небо завжди однакове? — спитала Нінель, задивляючись йому в очі. Він перекотився на бік. Здавалося, вони одні-єдині у величезному, безкінечному світі. Ця самотність не лякала, але давала якийсь дивний холод між лопатками, ніби була однаково й бідою, і найбільшим дарунком.
— Я не бачив іншого неба, Нінель.
— Як думаєш, а ми чогось навчилися за весь час тут?
Він уважно на неї подивився.
— Щось вміли завжди. Чомусь нас навчив Алан та інші, що приходили та йшли.
— А ми їх чомусь навчили? — схвильовано спитала вона. — Яка від нас користь?
— Не знаю, — зітхнув Морай. — Ти хочеш бути корисною?
Її очі віддзеркалювали безліч небесних зірок.
— Тут кожен наш день однаковий. Ми нічому не вчимося, щоб ти мені не казав.
— Вчимося.
— Не так, як би я хотіла, — вона спохмурніла і здалась йому набагато старшою. — Не так, як могли б. Може, ми прокляті?
— Ні-ні-ні, — відповів Морай та захитав головою з тою силою, щоб витрухнути ці слова кудись назовні.
— Ми замкнуті самі в собі, Мораю.
Він завмер.
— Ти зрозуміла хоч, що сама сказала?
Вона підняла руку до неба, ніби хотіла спіймати летючу зірку.
— Так. Скільки ми вже живемо?
— Я не знаю.
— Це ти знаєш. Ти рахуєш. Я знаю, скільки днів в одному році. Так скільки років?
Морай підскочив із трави та обійняв себе руками. Він закрив долонями лице, а коли прибрав та подивився на них — вони чомусь були мокрими.
— Досить. Я боюся цих розмов.
— Вибач. Тільки не плач, добре?
Це було не докором, а проханням, і він не зміг зупинитися. Морай розтер сльози.
Нінель поцілувала його в щоку, а потім боцнула лобом у плече. Її волосся залоскотало йому шию.
— Вибач. Я пам’ятаю, що тобі це не подобається, але все одно говорю.
— Ти не підеш без мене?
Вона уважно на нього подивилася. Він ледь знову не заплакав.
— Не піду.
— Добре. Дякую.
— Я готова чекати стільки, скільки тобі потрібно.
Морай сховав обличчя в зборках її спідниці. Небо давило на спину, як алмазний панцир.
***
На кухню в них не було дверей. Тільки стара сіра штора — настільки чужа до всього, настільки звична, що Морай навіть не звертав на неї уваги.
— Що вам подати до млинців? — спитав Алан, з’явившись, як чарівник, за сірої штори. Він поставив три глиняні тарілки на стіл. На свою акуратно поклав ложку малинового варення — і ця ложка чомусь дрижала в його пальцях.
Нінель стисла руку Морая під столом. Він перевів погляд на павука, який здирався вікном до стелі. Долоня Нінель була мокрою і теплою. І Морай стиск її сильніше.
— Ми не їмо млинців, — відповіла Нінель.
— А морозиво? А яблучне варення? А ці жуйки…
— Це для задоволення, — сказав Морай і вивільнив руку. Нінель на нього зиркнула — завжди так зиркала, але промовчала. Павук десь зник поміж тріщин у стінах. — І ми не відчуваємо голоду. А ти ще не можеш його позбутися?
— Тобто ви не знаєте, що таке голод?
Алан незграбно зняв свої окуляри-мікрохвильовки та поклав їх на столик біля тарілки зі млинцями.
— Ми чули про голод, — знову відповіла Нінель. — Нам розповідали про нього дорослі, які приходили. І ті, які йшли.
І вона виразно подивилася на Алана. Той тільки м’яко, ніби замість голосу в нього була пір’їнка, сказав:
— Млинці також можуть бути для задоволення.
— Добре. Але сенс нам їх їсти, якщо ми навіть не відчуємо… як це називається, коли живіт уже не крутить і не бурчить?
— Досить, Нінель.
Морай встав, але не біля неї та не біля Алана — на відстані від них обох. Найближчим до нього був павук. Він також сказав:
— Це називається «бути ситим», і ти це знаєш. Нам про це розповідали.
Вона подивилась на нього — вперто та прямо, а потім несподівано прикрила очі. Над її головою висіла картина, яку він завжди випадково помічав і так само випадково про неї забував — картина, де тягнулася стежка поміж сосен. Ці сосни, як величезні сірники, зачиркували верхівками небо.
Нінель знову підняла на нього погляд. Він його зрозумів так само випадково, як і помітив картину над її головою. Подумав — знову занадто серйозно подумав — про дорогу, якою вони ніколи не йшли.
Він знову сів до столу, і вони з’їли один млинець на двох.
— Може, — сказав нарешті Алан, — їсти — це лише погана звичка.
— Так, — відповіла Нінель, — звичка тих, хто приходить.
— Ти ж прийшов не для того, щоб жити так, як там?
Може, це вперше, коли Алан подивився на них не так, як дивився до цього. Він підхопив їх тарілки та прибрав зі столу.
— А тоді навіщо вам календар? — спитав він і усміхнувся. Його обличчя знову стало якимось відстороненим та нещирим.
Календар був таємницею, про яку знала лише Нінель. Тепер таємниця перетворилась на пил за шафою чи на павука під стелею. Таємниці, коли їх розкривали, завжди набували подоби чогось незначного і вже неважливого.
Алан продовжив:
— Навіщо тобі ці хрестики й рисочки, якщо тут ніколи не буде осені?
— Може, ми старші за тебе, — раптом сказала Нінель і знову взяла Морая за руку. Її пальці — завжди теплі та спокійні — стискалися та розтискалися на його долоні. — А може, що нам усього десять років, а тобі — сорок. І це назавжди.
Від її «назавжди» Алан впустив дерев’яну лопатку й довго на неї дивився перед тим, як підняти.
***
Вони курили біля дверей бару. Навколо них стояли люди, також курили, сміялися та сміялися, і Морай не хотів знати, що їх розсмішило.
— Ну які ж дурні, — сказала Нінель і так сильно клацнула по цигарці, що залишився один лише фільтр.
— А я їм заздрю.
— Заздриш? Тоді можеш піти до них і також посміятися.
Морай забрав у неї фільтр та кинув у смітник. Дістав нову цигарку, підкурив — зробив два швидких вдохи-видохи — та передав Нінель.
— У будь-якому випадку, це буде не щиро. Я не хочу сміятися.
— І концерт ніякий, — додала Нінель. Вона відкинула важку косу за спину і знову затягнулася. Її пальці, тонкі та довгі, ледь-ледь стискали цигарку, і Морай на мить уявив, як вона обпалить собі рукава сорочки.
Він забрав її в неї з рук і собі затягнувся. Навколо було темно, і в цій темряві миготіли одні лише вогники чужих цигарок.
Один із вогників став до них ближчий.
— Ви таксі вже викликали? — спитав цей хтось, Морай тіпнувся, а Нінель лише голосно видихнула.
— Чекаємо. Чого тобі?
— І давно чекаєте?
Морай глянув на час.
— Півгодини.
— І ми півгодини. Слухайте, ви ніби нормальні, а там якийсь чувак хоче розвести нас усіх.
— На гроші? — спитав Морай і посміхнувся. Його посмішку ніхто не побачив.
— Дуже смішно. Ви їдете?
Вони переглянулися. Нінель дивилася прямо та твердо, і Морай відвів погляд.
І вони поїхали. Чийсь «опель» без задніх сидінь вмістив їх усіх і Морай зміг, нарешті, розгледіти того, хто з ними говорив. Той був звичайний, навіть нудний — просто підліток із татуюванням на шиї. Там було вибито якесь слово, яке Морай ніяк не міг прочитати.
Нудний вказав на іншого, хто сидів поряд. Той інший був цікавіший — худий та довгий, як драбина, зі сплутанним чорним волоссям.
Він його представив, і, посміхнувшись, додав:
— Це скорочено від прізвища.
Нінель раптом засміялася. Замість імені в нього була дурновата кличка.
Той спохмурнів, стис губи в тоненьку лінію і нічого не сказав.
— А ти хто? — спитала вона та штрихнула пальцем першого.
Нудний також назвався, і Морай одразу забув його ім’я.
Так вони й сиділи, а «опель» заносило на поворотах, і вони кожен раз падали один на одного. Це навіть було б смішно.
— Розкажіть про себе, — раптом сказав Нудний та усміхнувся. У тьмяному світлі одної лампочки це усмішка була трохи приємною, але їх знову занесло на повороті й Морай передумав.
— Ти розкажи, — кинула Нінель. — Чого ти це шкіришся?
— Ну як чого? Сьогодні чудовий день!
Їх знову підкинуло в ліво, але Нудний схопився за ящик і продовжив, ніби нічого не сталося:
— Ну послухай — ми сходили на крутезний концерт, а там так співали, і всі танцювали, і ми випили три «кривавих Мері», а потім запили пивом, і!..
Машину крутнуло в право, і Нудний впав на Морая. Він захихотів, ніби в цьому було щось веселе, і повернувся у свій куток за ящиком. Раптом до розмови приєднався Сумний:
— А я вже й забув, які в нас дороги.
Морай помітив, який нечіткий та тихий у нього був голос.
— Нормальні дороги! — сказала Нінель і мало не впала, коли водій різко вдавив тормоз. — Раніше що, не помічав?
— А я був закордоном.
Вона скривилася і відпустила плече Морая.
— І чого вернувся?
— Захотів пожити один.
Нінель відкинула косу за плече, і її кінчик царапнув Мораю щоку.
— І що, батьки…
— Вони й раді.
— А де ти живеш?
Він назвав район, і Нінель знову стисла плече Морая.
— А ви де живете? — спитав Нудний, а потім, після відповіді ще додав: — У нас всюди добре! Я там, у вас, якось гуляв, там такий чудовий парк!
Морай і Нінель перезирнулися.
— Не помічали, — відповів Морай. Потім чомусь ще сказав, хоча говорити не хотів: — Хоча раніше, так…
Раптом машина зупинилася. Вони всі затесалися вперед, і Сумний зойкнув. Морай відкрив двері, витяг за руку Нінель і сказав «дякую» водієві.
Через хвилину вони стояли одні біля під’їзду. На небі не було видно зорь, звичайно ж не було, але на одну секунду йому захотілося їх побачити за цією стіною зі штучного світла.
— Мені не сподобалась ці хлопці, — сказала Нінель.
Морай раптом щось зрозумів.
— Вони просто не бачили справжнього життя.
Нінель лише невесело розсміялася і потягла його за руку до їх під’їзду.
***
Вони сиділи на вулиці, у бесідці, заплетеній виноградом. Сонце — таке яскраве сонце — падало крізь листи винограду на стіл. Він дивився на обличчя Нінель, на її веснянки, на краплі сонця на її щоках. На її коси, що м’яко лежали на плечах.
А за виноградом — небо, таке велике та чисте, небо, яке лежало на верхівках сосен легкою голубою стрічкою.
До них прийшов Алан. Він ніс величезний рожевий торт, такий гарний… такий, ніби особливий, не схожий на ті звичні, які можна було придбати в магазині морозива.
— У мене сьогодні день народження, — сказав Алан. — Я спік цей торт для себе. Чудовий?
— І скільки тобі було б? — спитала Нінель зовсім не грубо. Морай знав, що вона так приховувала свою цікавість.
— П’ятдесят.
— Ти зовсім не змінився, — сказав Морай. Алан узяв до рук ножа та акуратно відрізав три шматочки. Всередині торту було шовковичне желе та шоколадний бісквіт.
— Може, зовнішнє я і не змінився. Але я тут уже десять років… А скільки років тут ви?
Вони навіть не перезирнулись, просто разом промовчали.
— А чому ти прийшов?
— Нінель! Він ніколи не відповідає.
Торт почав швидко танути, і Морай не знав, чому вони не пішли всі в дім. Хоча… Він задивився на хмари, що пливли небом, і перестав думати про такі дурниці.
— Я втікав, — сказав Алан. Малесенькою ложкою взяв малесенький шматок торту та поклав собі до рота. — Смачно вийшло. Спробуйте!
І злизав із губ пухкий білий крем.
— Від кого ти втікав? — спитала Нінель та також поклала ложку до рота. — Від піратів? Чи від мисливців за головами?
— А може, ти злочинець?
— Я думаю, що Алан не може бути злочинцем.
Морай спіймав погляд Алана — задумливий погляд. Він ніби дивився на щось, що сильно його лякало, і Морай відвів очі.
Він скуштував торт. Це був важкий солодкий смак, якого він раніше ніколи не зустрічав.
Вони покинули недоїдений торт на столику. Він скоро мав розтанути, але ні Алан, ні Нінель нічого про це не сказали. Такий смак можна скуштувати лише раз за все життя, і Морай також не потребував більшого. Він облизав солодкі губи, знову відчув смак торту.
Зупинилися на берегу річки. На іншому березі збирались темні грозові хмари, а сосни від вітру хилилися до землі, як налякані темрявою соняхи.
— Я боюся туди вертатися, — сказав Алан. Він зняв свої чудернацькі окуляри та стиск перенісся пальцями. — Там… У мене не було нічого хорошого. Нічого справжнього.
Морай відчував вітер із того боку на своїй шкірі, а дощ на своїх щоках. Сосни заскрипіли, як скриплять дуже старі двері, і вітер із високим свистом пронісся між їх скрученими стовбурами.
— Всі йдуть, — відповіла Нінель. Вона обійняла себе руками, і Морай зробив так само. Це допомогло закритися від вітру, що несамовито рвав гілки на тому березі річки. — І ти нас покинеш, так?
— Мені страшно…
Нінель продовжила, ніби його не чула:
— Всі йдуть, і ніхто не бере нас із собою. Це ще одна особливість дорослих?
Алан незграбно натяг окуляри на носа.
— Нам і тут добре, — сказав він кволо та непевно.
На тому березі впала сосна.
***
Морай ввімкнув електрочайник. Постояв біля нього зовсім небагато — секунду чи, може, чотири, а потім сперся долонями на стіл. Той завібрував під його руками, і Морай відсахнувся. Побачив чайник, видихнув, і знову поставив долоні.
Чайник клацнув один короткий раз, і Морай зняв його з підставки. Під лівою рукою стіл більше не вібрував, став знову неживим. Статичним. Залив три чашки.
З коридору крикнула Нінель:
— Мораю! Де в нас щітка для взуття?
Морай згадав, як Алан чистив їм шкільні туфлі щіткою чи ганчіркою білі кросівки. Згадав, і вилив третю чашку в раковину.
— Подивись на останній полиці.
— Є!
Він поставив дві чашки близько одна до одної і перехилився через їх великий круглий стіл за цукром. Поклав Нінель дві ложки, собі ні одної.
— Ти був правий, — сказала вона весело та безтурботно. — Ми не підходимо для життя тут. Просто не створені. Навіщо я старалася? Навіщо притягла тебе сюди? Навіщо забрала Алана, і він, він…
— У нього був рак, Нінель. Ти тут ні до чого.
— До чого!
Вона різко піднялася, а її чашка хитнулася та встояла на місці.
— Ми вернемося. Ми вирішили.
Нінель завмерла посеред кухні.
— А ця квартира? Кому ми лишимо квартиру? Алан заповів її нам!
Він відповів, але вона продовжила:
— А якщо ліс нас заблудить? Якщо річка не пустить?
Морай зробив ковток. Надто солодкий. Це була чашка Нінель.
— А ти не думала, що ми повернемося туди, але…
Він не договорив, а вона зрозуміла його без слів. Узяла зі стола блюдце, підняла його над головою та впустила.
— Нінель!
Воно розлетілося на сотні маленьких блюдець. Нінель мовчки вийшла з кухні, а він не кинувся їй навздогін.
***
На іншому березі річки здіймалася хуртовина.
— Не лови ґав!
Нінель скинула на їх покривало в клітинку козирну карту.
— Та ти подиви, що там коїться!
Вона нарешті відірвалася від карт. Її профіль із маленьким носиком виділявся на тлі зеленого поля та синього неба. На лоба їй сів комар, і Морай легко струсив його в сторону.
— Фу! Що ти робиш!
— Тебе хотів вкусити комар.
— І навіщо ти йому завадив? — спитала вона. Нінель усе дивилася на той бік річки. Вода на бережку затягнулася кригою, і Мораю стало раптом цікаво, яка вона на дотик.
На тому боці був чоловік — він стояв, оточений тонкою крижаною плівкою, і ніяк не міг зрушити з місця. Морай не бачив його обличчя та не міг розібрати кольору волосся — тільки яскраву синю шапку. Чоловік раптом заточився вперед, падаючи, але течія відкинула його до засніженого берегу. І він знову стояв по коліно у воді, трусився, як трусились гілки від вогню, і все ніяк не вертався до лісу.
Нінель штрикнула його в плече — боляче штрикнула — і він подивився на неї.
— Сосни не заблукали, але не пускає річка. Мені його шкода, — сказала вона і скинула ще один козир. Він нічого не відповів, і вона додала: — Ти знаєш, що я тебе чекаю. І буду чекати стільки, скільки потрібно.
Він уявив — як це, стояти в крижаній воді, хоча ніколи не відчував справжнього холоду.
— А якщо річка нас не випустить? Якщо заблудять сосни?
— Вони завжди випускають, і ти це знаєш, — відповіла Нінель.
Морай забрав карти. Бити було нічим.
Вони ще довго сиділи, поки не пішов чоловік у синій шапці, поки небо не зробилося фіолетово-синім на їх боці, а на тому — просто чорним.
Він жодного разу не виграв.
***
Біля їх під’їзду хтось стояв та невідривно дивився на зачинені двері.
— Ти з якої квартири? — спитала Нінель, а хтось відскочив від неї на два кроки і став під світло ліхтаря.
Морай одразу впізнав Сумного. Той мовчки дивився на них, а його сплутане чорне волосся закривало очі.
— Можна я у вас переночую? — спитав він хрипло та ще глибше впхав руки в кишені.
Нінель грюкнула їхні покупки на лавочку.
— Це з якого такого дива?
Він голосно ковтнув і втупився поглядом у свої кросівки. Кросівки були брудні, ніби Сумний виліз із болота.
Морай ще раз на нього подивився. Худий, як драбина. Сплутане чорне волосся. Нечіткий голос. Раптом він усе зрозумів, схилився до вуха Нінель і сказав:
— Ти помітила, що він?..
Раптом подув вітер, і їх пакети неприємно зашелестіли. Вона швидко смикнула себе за одну з косичок.
— Ні, — відповіла Нінель і знову смикнула косичку. — Тепер бачу.
Вони завжди помічали в людях різні речі. Сумний нарешті сказав:
— Ви допоможете мені?
Морай спіймав погляд Нінель.
— Ми завтра їдемо.
— А сьогодні?
— Навіщо ти взагалі псуєш своє життя? Ти живеш у хорошому районі, у твоїх доро… — вона на мить затнулась, але швидко продовжила: — у твоїх батьків купа грошей!
— Гроші? Кого вони б зробили щасливим?
Пакети зашелестіли гучніше. Нінель розсміялася.
— Ти мізки собі всі скурив, чи що? Це можливості!
— І він вибрав отаку можливість, Нінель, — раптом сказав Морай. — Хай переночує. Усе одно ми вже не місцеві.
Він узяв Сумного під лікоть. Спитав:
— А що друга не попросив?
Сумний подивився на нього з під лоба:
— То ніякий мені не друг…
***
У домі було прохолодніше, ніж на вулиці, і Морай сидів на табуреті й хитав ногами в повітрі. Павук, який жив під стелею, кудись подівся.
Нінель ходила з однієї кімнати в іншу. Її кросівки човгали підлогою, а не стрибали, як завжди. Морай замислився, чи могли кросівки за ніч стати такими важкими?
— Ваші речі я спакував, — сказав Алан. Він поставив на порозі дві однакові сумки, які відрізнялися тільки кольором. Одна була зелена, а інша чорна. — Я забув, де чия. Усе одно воно все лежало в одній шафі.
— Добре, — сказала Нінель, і човгання кросівок стихло. — Зав’яжеш мені бантик на сорочці?
Алан лише трохи підняв брови.
— Звичайно. А ти не вмієш?
— Ні, не вмію.
— А кросівки вам хто зав’язував?
Кросівки… Це було так давно. З того часу вони їх ніколи не розшнуровували, лише відтягували язичок від себе, щоб можна було вставити ногу.
Він згадав рогатку, з якої ніколи не міг поцілити у вікно.
— Я навчуся. Тільки не тут. Тут важко чомусь навчитися.
— То скільки ви тут? — знову спитав Алан, хоча знав, що вони ніколи не відповідали.
Але сьогодні вони відповіли. Може, помилились на декілька десятків — Морай іноді забував відмічати календар. Алан нічого не відказав, закинув рюкзак на плечі, узяв їхні сумки та вийшов у пекучий світанок.
***
— За нами стежить поліція, — повторив Сумний та ще ближче підійшов до дверного вічка.
Морай поставив важку сумку біля порогу. Сумний на нього не обернувся.
— За нами ніхто не стежить.
Мораю на плече лягла чужа рука. Він здригнувся, а вже потім побачив Нінель у себе за спиною.
— Що?
— Ми його не кинемо. Він дурник. Річка його пустить і сосни не заблукають.
— Ну не знаю.
— Ми не можемо його тут кинути.
І вони не кинули, хоча без слів знали, що річка не пускає із чийогось великого бажання. Там просто не пристосоване для нього. Там було сонце й небо, а Сумний — лежав на задньому сидінні їх машини і смикався у вісні, як заєць.
— Чому все так кінчилось?
Він відвід погляд із дзеркальця і подивився у вікно — на сніжні дороги та одноманітні пейзажі.
— А ми ж отримали, чого хотіли, — сказав Морай, не дивлячись на неї. Вона штрихнула його в плече, а коли піймала погляд — засміялася. Він засміявся теж. Сумний знову смикнувся уві сні.
***
Земля в берега річки була слизька та жирна, і Морай ледь не втратив кросівок. Він дістав його з багнюки та струснув.
— Знімай другий. Усе одно зараз у річку підемо.
Нінель схопила його за руку. Вони перші ступили у воду, теплу та м’яку, схожу на молоко чи дощ, що лив ввечері перед заходом сонця. На воді — відображення сосен, безкінечна стрічка неба.
У Нінель на підборідді засох якийсь бруд, а косички більше не були охайними та тугими. Так було краще.
— Зараз ви побіжете. Дуже швидко, — сказав Алан. Він зачепив свої окуляри-мікрохвильовки на лобі, тому був якимось чужим та дорослим.
Морай ступив ще крок. Вода вкусила, а ноги вкололи безліччю голок.
— Ай!
— Біжіть!
І вони побігли, тримаючись за руки. Тільки на іншому березі він зрозумів, що то був холод. На іншому березі — тут, а не там, була осінь.
Алан знову вдягнув свої окуляри, закинув їх сумки собі на плечі та пішов перший тонкою стежкою. Навколо них були величезні столітні сосни, які тягнулися до неба, як голки, що хочуть його вколоти. Стежка кінчилась швидко.
— Тут повинен бути автобус, на якому я приїхав.
За кермом сидів чоловік. Він сказав до Алана:
— Ти зовсім не змінився. Пройшло багато років…
— Так.
— Там справді так добре, як кажуть?
— Якщо тебе пропустить річка.
Водій вийшов з автобусу — чоловік зі шрамом на обличчі та великими руками — та пішов стежкою. Його силует швидко зник у чорному лісі.
Морай із Нінель кинули свої сумки в салон та зайняли місця.
Алан сів за кермо, і вони поїхали. За їх спиною сідало сонце, таке руде, як невизначеність, і таке ж велике, як великий страх.
***
Вони їхали, а у вікні змінювалися пейзажі. Зимові дерева, зимові стежки.
— Звідки ти знаєш, куди їхати?
— Річка кличе. Ти не чуєш?
Морай згадав, як Алан розповідав про це. Він багато чого розповідав.
На склі розтала сніжинка й покотилася до низу. Морай спробував вгадати, куди вона прямує, але не вгадав.
— Ти не радий? — спитала Нінель. Він глянув на неї — її профіль, її маленький носик та волосся, яке незаплетене лежало на плечах. На якусь мить вона була в сяйві сонця: на щоках, поряд із веснянками, лягли рожеві зайчики.
Він посміхнувся. Її волосся здалось на мить білим-білим, як кульбаба.
— Я радий, Нінель. Просто… ти не думала, навіщо це все?
— Це — це що?
— Чому ми були там і навіщо пішли?
— Я знаю чому, — відповіла вона спокійно та лагідно. — Ми не пристосовані для тут, тому були там. Ми інші. Менш сильні, менш…
— Не кажи так!
— А як казати?
Йому забракло слів. Морай ковтнув та відвернувся від неї. Нова сніжинка на вікні стала новою краплею, і він знову спробував вгадати, куди вона прямуватиме.
Він заснув. Нінель штрихнула його в плече й щось сказала на вухо. Сказала тихо, а її вологий гарячий подих обпік йому щоку.
Морай відкрив очі. Перед ним за вікном починався столітній ліс із соснами-сірниками. Він відчинив двері та вийшов. Їх машина, не дорога й не дуже хороша, стояла на галявині. На мить йому здалося, що вона простоїть так багато років.
— Що це співає? — спитав Сумний.
Він і забув, що той поряд.
Відповіла Нінель:
— Вітер співає. І журчить річка.
— А річка близько?
Морай посміхнувся. Сумний дивився на сосни, і не бачив у них сірників.
— Ні, річка далеко.
— А чому ми її чуємо?
Вони з Нінель знали, чому. Річка завжди кликала всіх, кого могла затягнути.
Нінель замкнула машину на ключ, сховала в кишеню. Обперлась о капот, переплітаючи косу.
— І довго нам йти?
— Може, безкінечно.
Сумний засміявся. Зараз він нагадував одну із цих сосен — такий ж високий, такий ж похилий.
— Чому ми сюди приїхали? Ви типу хочете…
— Ні.
— А навіщо?
— Ми повертаємося додому.
Вони лишили машину й пішли дорогою, яка крутилась, звивалась, повзла змією між деревами.
— Навіщо ти, — «ти» Нінель майже виплюнула, — отак вбиваєш себе?
Він підняв темні брови та закляк на місці. За його спиною сосни закривали дорогу. Морай швидко глянув на Нінель — перед нею — безкрайній ліс, який не мав кінця. Чи сосни їх не заблукали?
Сумний нарешті відповів:
— Я не вважаю, що вбиваю себе.
І пішов уперед.
— Тоді що ти робиш?
Він обернувся до них із Нінель.
— Шукаю сенс життя.
Морай згадав Алана — на мить, згадав його окуляри-мякрохвильовки, його довге русяве волосся. Сказав:
— Які методи, такий і сенс життя.
Сумний тільки мугикнув, ніби не почув.
— Може, вам розслабитися?
Нінель промовчала. Морай згадав свою роботу, а потім згадав, що більше туди не повернеться. Відмовився.
— А чому, як ти думаєш, не маєш сенсу життя?
Під ногами була купа висохлих гілочок, які жовто-зеленим килимом застилали стежку.
— А ви маєте?
Морай відірвав погляд від гілочок та подивився на нього. Дивно — раніше ця стежка була такою короткою.
— Звичайно, — сказала Нінель. Вона підняла шишку та жбурнула її в ліс.
«Я б влучив зараз у те вікно?»
— Звичайно, — знову повторила вона, — ми маємо сенс життя, ми маємо, нащо жити. Просто…
— Ми не пристосовані до «там», — м’яко закінчив Морай. Він не знав, звідки взяв цю м’якість у голосі.
Вони йшли далі в тиші: Сумний роздивлявся старий темний ліс, а Нінель загубилась десь попереду — Морай бачив тільки її косу та прямо спину.
Раптом крикнула одна пташка, і безліч лісових пташок здійнялися в небо. Як маленькі зернятка, розсипані по синьому рушнику. Морай зупинився і підняв голову, затулячи очі від сонця.
— Ти не пам’ятаєш, чому ми пішли? — спитала Нінель. Вона підійшла та взяла його за руку — ту руку, яка не закривала сонце від очей. Її пальці — теплі, як липнева вода, вивели коло на його долоні.
— Ти сама знаєш, Нінель.
Дотик зник, вона відійшла від нього. Її гаряче дихання обпалило щоку, і також щезло.
— Знаю.
Зажуркотіла річка. Знову їх кликала.
Вони йшли дорогою між сосен, зустрічаючи поодинокі маленькі дубки. На їх листях грали сонячні зайчики, на обличчі Нінель — також, змішуючись із веснянками.
На березі річки сніг розтанув. Морай розстелив покривало, велике та колюче. Сумний сів далі від них, на краю, і дивився на воду.
— І ви сумували за цим? — спитав він, і повільно, ніби механічна іграшка, ліг на спину. Заклав руки за голову. Сонячні зайчики впали на його крейдове обличчя.
Нінель притискла своє плече до плеча Морая. Її волосся лоскотало йому шию. Він поклав руку на молоду зелену траву — не зимову, але й не літню.
— Вони завжди йшли, — сказала Нінель. — Завжди приходили, залишалися на десяток років, але все одно йшли.
— Ми також пішли.
— Ми не знали, що «там». А Алан знав. Й інші — також. Чому?
— Завжди набридає жити одним днем.
— Ми не цінували його.
— Ми й «там» не цінували.
— Не кажи так!
Морай посміхнувся, коли подумав, що потрібно було взяти з «там» порцелянову тарілку. Нінель відсунулась від нього.
— Може, якщо б мене підвищили…
— Цього не сталось.
— Годі!
— Ти завжди думаєш тільки про себе, Нінель.
Вона скочила на ноги, підняла портфель. Підійшла до тарзанки та взялась за ручку. У її силует врізалося світло догораючого дня — і на мить зробило її меншою. Косички були не такими тугими, і це було добре.
Він згадав смак того торта, що Алан приготував на свій останній день народження «тут».
— Постривай, — сказав він.
Вони обернулися. Сумний усе ще лежав на покривалі та грався травинкою.
— Гарно тут, ага? — спитав. Він хитав черевиком у ритм журчання ріки — у ритм, як вітер розганяє воду від берега до берега.
Морай подивився на Нінель. На її веснянки, на її тугу косу.
— Вставай, — сказав він та вручив Сумному свій рюкзак. — А тепер — стрибай.
Річка стала гучнішою. Сумний поклав руки на дерев’яну гілку, що була тарзанкою.
Спитав:
— Чому вона нас кличе?
— Річка кличе тих, хто спраглий, — відповіла Нінель. — І тих, хто не хоче жити.
Морай спіймав її погляд. Вони посміхнулись один одному.
— Стрибай.
Він розігнався. Відпустив тарзанку — і впав у річку, яка ніколи не спиняла течію.
— Тут водорості! — крикнув. Він був так далеко від них, ніби стояв у зовсім іншій річці біля зовсім іншого берега.
Вони відійшли від схилу. Взялись за руки. Нінель ступила першою, потягнула його за собою, і вони побігли.
Вода вкусила. Вона була мертвою та холодною, як калюжі пізньої осені.
Морай спробував проплисти вперед, але течія відносила його далі. Тримала. Він не відпускав руки Нінель — холодної та мокрої. Куртка налипла на груди та плечі й тягнула його до низу, як важка пір’яна ковдра.
Сумний вийшов на том березі. Далекому березі, на якому вони колись грали в карти.
— Ви скоро?!
— Досить, — сказала Нінель.
— Досить?
— Так. Вона не пускає. І не пустить. Може, втопить.
Морай стиск її руку. Нінель гучно ковтнула та замружилась. Подивився на Сумного — на його крейдове обличчя, на свій рюкзак у його руках.
— Гей! — крикнув Морай до нього. — Іди стежкою до останнього дому.
— А ви?
Відповіла Нінель:
— А про нас не думай. Ти шукав щастя — воно в кінці дороги.
Сумний довго дивився на них — мокрих та тремтячих, а потім закинув свій рюкзак на плечі та пішов дорогою до останнього дому.
Вони вибралися на берег, де лежало їх покривало, лежали їх сумки. Нінель узяла його руку — її рука була м’якою та ніжною, такою, якою він давно не відчував. На її обличчя лягли промені сонця, щоби стати веснянками.
— Як думаєш, у нього все буде добре?
— Річка не пропускає тих, кому не потрібна. Але він піде колись, як і всі до нього.
— Думаєш? — спитав Морай. На тому березі горіло вечірнє небо, яке поглинало літнє сонце.
— Усі йдуть.
Вони йшли знайомою стежкою, роздивляючись зірки-алмази, розсипані по рушнику неба. Він відчував запах хвої — такий знайомий, який він чомусь забув. Він почув тріскіт цвіркунів, а не спів річки.
Біля машини вони завмерли. Морай хотів попросити сісти за кермо, але в останню мить не попросив. Він сів на своє звичне місце, відчуваючи щось, про що вже давно не згадував.
Крапля знову скотилась по склу до його пальця.