Work Text:
Як блискавка, він розсікав, але не небо. Заточені леза різали на шматки, і титан ревів, імовірно, від болю, його тортури були довгими, але не такими довгими, як жалоба Леві. Пилюка з кров’ю замилювали йому очі, змішувалися зі сльозами, і його власний крик лунав найгучніше. Дощ, густий туман – усе розсіялось перед ним, щоб дати здійснити помсту.
Він пошматував незграбне велетенське тіло, з кожного порізу потоками хлинуло червоним, монстр крутився і намагався відбити від себе свою загибель, та Леві не спішив його вбивати. Хай йому буде так само боляче і страшно, хай він буде так само пошматований. Голова велетня відлітає, і його кінцівки відлітають, трощаться, перетворюються на багрову рідоту, що бризне в різні сторони, забруднюючи все навколо. Нехай буде найбрудніше, ніж будь-коли. Нехай буде найогидніше і найболісніше. Нехай буде.
Леві літає навколо титана, немовби це не перша його експедиція, немовби він народжений, щоб вбивати страшних велетнів і взагалі усіх довкола себе. Народжений, щоб навколо нього ставалися трагедії, щоб всі, кого він любив, вмирали.
Із тією злістю, яку він відчував до себе, і всією ненавистю, яку спрямовував на титана, Леві наносив удари, створював нові рани на огидному, мерзенному тілі. І коли від цього тіла вже майже нічого не лишилося, цього все ще було замало. Тоді Леві нарешті відрізав йому потилицю, і тварюка затряслася ще більше, і нарешті впала на землю мертвою і жалюгідною.
Коли він опинився на землі, то більше не міг рухатися. На нього скляними очима дивилася голова маленької Ізабель, прямо під ногами. І трохи далі від нього відверталося те, що лишилось від Фарлана. Він їх убив, він знав, що це він їх убив.
Ні. Їх убив проклятий Ервін Сміт, проклятий Лобов – саме тому вони опинилися у цій проклятій розвідці.
Він хотів врятувати своїх друзів, вибратися на поверхню, щоб жити під сонцем і бачити вільне небо. Дозволив їм піти разом до розвідки. Дозволив їм себе впевнити, що з ними все буде добре, повірив у них і лишив самих, щоб виконати завдання і вбити Ервіна Сміта заради їхнього майбутнього.
Заради чийого майбутнього тепер, коли їх вже нема?
Хто буде дивитись на сліпуче сонце разом із ним?
Коли вже розвиднілось, дощ перестав, і з-за хмар виглянуло сонце, а від титана лишилися тільки кістки і пара, що піднімалася і піднімалася, і піднімалася, і не переставала, аж допоки ця злидня не зникне, ніби її й не було, – невидима смерть, що лишила по собі стільки трупів, – усі формації розвідки зібралися навколо нього.
І Ервін Сміт посмів відкрити свого рота, посмів щось сказати, Леві навіть не пам’ятає, що саме. Без тями він накинувся на Сміта, погрожуючи йому, розкриваючи свої справжні наміри, тримаючи своє лезо небезпечно близько від шиї капітана. А той стримував його лише самою тільки долонею, і жоден нерв на його обличчі не сіпнувся, як ніби він чекав, знав про все з самого початку. Покидьок. І Леві, слабий і не спроможний більше ні на що окрім безсильної злоби, не міг нічого вдіяти.
– Ти про все знав! Ти знав, і все одно взяв нас із собою! Я вб’ю тебе, Ервіне, клятий ти покидьку!
Леві знову почав нападати, та Майк перехопив його ззаду і відтащив від капітана. Він дригався, виривався, лаявся, але йому більше не вистачало сил, і врешті він виснажено впав колінами на землю. Усвідомлюючи, що якби він не... якби він тільки не...
– Не треба, – сказав Ервін. – Інакше ти жалкуватимеш про кожен свій вибір. Дозволиш іншим вибирати за себе.
Дивитись на цього чоловіка було моторошно. Він говорив як мудрець, а в його блакитних очах була безодня. Як небо, яке не закінчується, як річка, що впадає кудись за Стіни. Він був холодний, і вираз його обличчя ані трохи не змінився. Коли Сміт, верхи на коні, проходив повз тіла загиблих солдатів, здавалося, він тільки подумки порахував втрати розвідки. І попрямував далі.
– Ми продовжимо експедицію, – він сказав. – Я очікую, що ти підеш зі мною.
Ервін Сміт знає, про що говорить. І від цього мороз по шкірі. Голоси Ізабель та Фарлана все ще лунали в голові, рештки їхніх тіл лежали в нього перед очима, і він мусив залишити їх там, сісти на коня і піти за тим самим Ервіном Смітом, якого їм трьом доручили вбити в обмін на свободу. Тепер вже не було сенсу нікого вбивати. Тепер вже не було ніяких “їх”.